Те, що першими у Церкви будуть відібрані храми та молитовні кімнати при державних установах, стало зрозумілим ще у 2019 році, одразу після “томосіади” Порошенка. Один за одним, – від Верховної ради до самого глухого районного онкодиспансеру, – Церкву поступово вигнали звідусіль. Однак, що характерно для таких випадків, ніхто так і не зайняв ці місця.
Ось, наприклад, один із крайніх таких випадків стався у місті Рівному. Спільноту Української Православної Церкви на честь чуда архістратига Михаїла при місцевому фтизіопульмонологічному медичному центрі “попросили” залишити клініку через закінчення договору оренди. Всі ці історії схожі одна на одну. Настоятель громади розповідає, як узяв приміщення у повністю занедбаному стані, відремонтував його за спонсорські кошти, наглядав та тримав у порядку. Хоча умов оренди не порушували і начебто нікому не заважали, проте політична ситуація змусила керівництво установи вигнати Церкву з клініки.
При всьому цьому – заступник директора клініки, з яким спілкувалися журналісти, сказав, що поки що установа не має ідей – як використовувати це приміщення. Організація розглядала варіант передачі колишнього храму УПЦ кільком конфесіям, проте, як заявив представник клініки “це не так просто”.
Питання – що саме не просто? Уявімо, що до якогось єпархіального управління УПЦ звернулися б місцеві органи влади з проханням облаштувати молитовне приміщення чи храм на території лікарні/в’язниці/інституту/пожежної частини тощо. Як думаєте, були б якісь складнощі? Може, в єпархії відмовилися б чи зажадали для початку привести приміщення в належний стан? Звичайно ж ні! 95% таких приміщень та храмів було організовано виключно силами віруючих УПЦ. Державні установи та організації, у кращому разі, не втручалися у процес, а начмеди, директори та інші начальники, в результаті, ще й отримували грамоти з орденами “за сприяння”, якого не надавали.
А от “іншим конфесіям” такі місця, звичайно ж, не цікаві. Стабільної громади немає, доходу немає, праця практично дармова. Ось тому і “все не так просто” із передачею цих приміщень тим же ПЦУ чи УГКЦ. І що в результаті? Порожні приміщення, в яких роками звершувалась Літургія та теплилася молитва.
Враховуючи такі ситуації і те, що відбувається, без перебільшення, можна назвати богоборством. Адже, навіть якщо відкинути питання канонічності/неканонічності, а взяти до уваги чисто статистичну форму питання, – кожен такий випадок фактично зменшує кількість богослужінь і, як наслідок, згадок Імені Божого. І якщо люди бачать, що на чолі таких процесів стоїть саме ПЦУ і це їх не насторожує, то як і чим ще довести, що ця організація не є Церквою навіть за визначенням? Адже як може Церква боротися за те, щоб у світі відбувалося менше Богослужінь і рідше згадувалося Ім’я Боже? Це всеодно, якби бджоли боролися проти меду.
