У середовищі пропагандистів «ПЦУ» і Фанару поширюється теза про «покаяння» розкольників у формі їхнього «бажання повернутися до Церкви».
Мовляв, якщо українські розкольники бажали повернутись до «Церкви», то це вважається актом їхнього покаяння і до них можна було застосувати принцип ікономії.
Тут бачимо дуже примітивну маніпуляцію.
Церква це не розвтілена абстракція і присутня на певній території у вигляді конкретної канонічної структури. Саме ця структура представляє Церкву і має всі необхідні права та повноваження на вирішення церковних питань у межах своєї юрисдикції.
Таким чином, не можна бажати повернутися з розколу до Церкви у якомусь загальному вигляді. Це може статися лише шляхом повернення до тієї Помісної Церкви, від якої вони відкололися і щодо якої створили паралельні структури.
У цьому відношенні дії патріарха Варфоломія в Україні є повним канонічним свавіллям і не мають прецедентів в історії Православ’я.
Фанар зовсім не повернув розкольників до Церкви, а легалізував розкол, надавши їм саме те, чого розкольники й домагалися, – визнання та фактичне схвалення їхніх дій щодо канонічної Церкви. Де тут можна побачити якийсь натяк на покаяння? Навпаки, це заохочення гордині та агресії – того, що прямо протилежне покаянню.
