Колишній священик УПЦ Андрій Дудченко, відомий своїми специфічними поглядами на церковну еклезіологію, міркує про те, чому ж так і не трапилося масової міграції священиків Української Православної Церкви в ПЦУ. На його думку, духовенство УПЦ не переходить до ПЦУ з трьох причин: страх перед забороною, сумніви в канонічності ПЦУ та негативний імідж цієї організації, який їй створюють “погані” ЗМІ, типу Raskolam.net. Відверто кажучи, дуже дивно чути від, начебто, розумної і дорослої людини заперечення очевидних речей, проте, доведеться все-таки розтлумачити Андрію Дудченку, в чому саме він не правий.

Пункт 1. Страх перед забороною. Андрій Дудченко, заборонений у служінні ще 2019 року, стверджує, що такі дії з боку єпископату УПЦ не мають канонічної сили. Дуже цікаве твердження, особливо у світлі того, що після дарування Томосу про автокефалію ПЦУ, патріарх Варфоломій “у письмовій формі” скасував анафеми і заборони членів УПЦ КП і УАПЦ. Навіщо ж тоді скасовував, якщо накладені на них раніше анафеми і заборони, на думку Дудченка, не мали канонічної сили? І ще одне, – а якщо в ПЦУ хтось завинив і на нього наклали заборону, то вона вже має канонічну силу чи ще ні?

Вкрай сумнівний і нічим не обґрунтований аргумент, адже в канонічних правилах і постановах, за якими живе Церква, заборони й анафеми є абсолютно канонічними й легальними з погляду православної еклезіології та як спосіб дисциплінарного стягнення. Інакше, як тоді єпископ може вплинути на того чи іншого священика? Або архієрейський собор – на того чи іншого єпископа? Де межі канонічності чи неканонічності заборон? Утім, коли ми говоримо про кліриків ПЦУ, особливо про тих, хто перейшов туди з УПЦ, то там, природно, таке поняття, як “заборона”, вкрай незручне. Тим більше, що левова частка цих перебіжчиків тримають скелетів у шафі, на кшталт двоєженства та інших неприємностей, цілком недвозначно засуджуваних церковними канонами.

Пункт 2. Сумнів в істинності ПЦУ. Залишимо за дужками канонічну або еклезіологічну частину цього моменту. Звернемося до загальноцерковного досвіду. Хто, крім сателітів Константинополя, визнав ПЦУ? Елладська, Олександрійська та Кіпрська Церкви, будучи в повній залежності від патріарха Варфоломія, зробили вигляд, що визнали ПЦУ. Тим не менш, навіть у цих Церквах досі є єпископи і священнослужителі, які не визнають ПЦУ за Церкву. І ця внутрішня протидія в грецьких Церквах вкрай показова.

Що ще важливіше, ПЦУ так і не визнали інші десять Помісних Церков, наймолодша з яких – Македонська, і та відмовилася від відносин із ПЦУ. Ба більше, низка ієрархів Помісних Церков висловлюють сумніви щодо дійсності висвячень і звершених у ПЦУ таїнств. Про це йдеться публічно і постійно! Що ж нам ще потрібно, щоб довести той факт, що ПЦУ не є ні канонічною, ні благодатною? Головний принцип істинності Церкви – це соборність. Суть її полягає в тому, що між ієрархами і священнослужителями всіх Помісних Церков є сопричастя. Чи є це сопричастя з усіма у ПЦУ? Відповідь очевидна.

Пункт 3. Негативний імідж ПЦУ. Дудченко звинувачує “погані” ЗМІ в тому, що вони формують ПЦУ негативний імідж. Якщо чесно, то почувши таке від представника ПЦУ, стає просто смішно. Дудченко каже: “Кожен такий окремий випадок широко висвітлюється на ресурсах, пов’язаних з УПЦ, як “захоплення” храму, а сторона, яка вдалася до фізичного насильства, ототожнюється з ПЦУ як такою. Таким чином, сотні й сотні мирних переходів не помічаються, а окремі конфлікти видаються за загальну тенденцію”.

Це що? Такий стьоб? Поодинокі випадки? “Сторона, яка вдалася до насильства”? Починаючи з 2014 року, цих поодиноких випадків – сотні. Вони зафіксовані на відео. На фото. У протоколах поліцейських, які навмисне не хочуть розглядати. У судових розглядах, що загрузли в бюрократії. Гаразд – відібрали храм. Так ще ж і новий побудувати не дають. Нападають. Б’ють. Ріжуть замки болгарками. Хто робить ПЦУ такий імідж? ЗМІ? Абсолютно лукаве і дурне лицемірство!

Покажіть нам ці “сотні мирних переходів”? Не покажете. Зате ми можемо вам показати сотні захоплених силою храмів. Тисячі християн, які плачуть на порогах таких храмів. Принижених, побитих і обпльованих священиків, яких сьогодні весь світ не гідний. Ми можемо показати вам людей, які моляться, – з вашої ПЦУшної милості, – у квартирах або гаражах. Можемо показати закриті монастирі і багато чого ще. Але, що про це говорити, якщо ви і самі все це бачите. Тільки робите вигляд, що це не про вас, а про якусь іншу ПЦУ. Про “сторону, яка вдалася до насильства”.

Таким чином, вийшло все, як завжди. Хотів Дудченко виправдатися, а в підсумку, від слів своїх засудився.