Унгенська і Ниспоренська єпархія Православної Церкви Молдови провела канонічний аналіз окремих рішень синоду Румунської Православної Церкви, що стосуються питання поновлення в повноваженнях священнослужителів, які перейшли з ПЦМ до Бессарабської митрополії РумПЦ без попереднього узгодження зі своїми правлячими єпископами. У єпархії, на основі канонічних правил, довели, що Румунська Церква не мала повноважень поновлювати в правах таких священиків. Про це повідомляє сайт traditia.md. Публікуємо цей аналіз повністю.
Синод Румунської Православної Церкви (РумПЦ) 29 лютого 2024 року ухвалив низку постанов, одна з яких безпосередньо спрямована проти Православної Церкви Молдови. Постанова № 12 Синоду має такий зміст: “підтверджується, що всі румунські православні клірики та їхня паства в Республіці Молдова, які повертаються до Бессарабської митрополії, є канонічними кліриками та благословенними вірянами, а будь-яка дисциплінарна санкція, накладена на них через їхню приналежність до Румунської Православної Церкви, вважається такою, що не має законної сили та є недієвою, згідно з синодальною постановою № 8090 від 19 грудня 1992 року”.
Зазначимо, що використання терміна “повертаються” щодо священиків, які самовільно залишили канонічну Православну Церкву Молдови (Митрополію Кишинева і всієї Молдови), не відображає дійсності, оскільки священики, які мігрують із канонічної Церкви до “Бессарабської митрополії”, раніше не входили до складу “Бессарабської митрополії”, а тому не можуть до неї повернутися. Ці священики були хрещені і висвячені в канонічній Православній Церкві Молдови, після чого покинули її без дотримання канонічних зобов’язань. Тому термін “повертаються” недоречний і покликаний лише ввести в оману.
У зв’язку з твердженням, що священики, які залишили Православну Церкву Молдови (ПЦМ) і прийняті до “Бессарабської митрополії”, є “канонічними кліриками”, а їхні віряни – “благословенними”, нагадаємо 17-те правило Шостого Вселенського Собору: “Оскільки клірики різних церков, залишивши свої церкви, у котрих вони поставлені, перейшли до інших єпископів, і, без волі своєго єпископа, призначені до чужих церков, і через це вони виявляються непокірливими: заради цього визначаємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з кліриків, у якому б ступені хто не був, не мав права, без відпускної грамоти від свого єпископа, призначеним бути до іншої церкви. Той, хто не дотримується цього віднині, але собою осоромлює того, хто звершив над ним рукопокладання, нехай буде виключений і сам, і той, хто неправильно прийняв його”.
З цього правила випливає, що священики, які залишили своїх єпископів без їхньої згоди і перейшли до інших єпархій або Церков, оскільки тим самим проявили непокору, мають бути позбавлені сану разом із тими, хто їх прийняв.
Вірянам, які пішли за священиками, котрі вчинили подібні діяння, нагадаємо правило 10 Святих Апостолів, що свідчить: “Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоч би це було в домі, нехай буде відлучений”, а наступне правило приписує: “Якщо хтось, належачи до кліру, з виверженим від кліру молитися буде: нехай буде вивержений і сам”.
Оскільки ці канонічні рамки застосовні і до священиків, які разом із вірянами зі своїх парафій переходять до “Бессарабської митрополії”, з цього випливає, що Румунський Патріархат не може розірвати канонічну заборон, накладену на них їхніми ієрархами з іншої помісної Церкви. Що так воно і є насправді, говорять такі канони:
Правило 32 Святих Апостолів: “А коли якийсь пресвітер або диякон від єпископа у відлученні буде: не личить йому в спілкування бути прийнятим іншим, але тільки тим, хто відлучив його…”;
Правило 5 Третього Вселенського Собору, Ефеського: “Якщо декотрі за непристойні справи засуджені святим Собором, або власними єпископами: Несторій же та його однодумці, всупереч правилам, за своїми в усьому беззаконними вчинками, замірилися або заміряться повернути їм спілкування із Церквою, або ступінь священства, то ми визнали за справедливе, аби це не мало для них ніякої користі, а вони і надалі нехай залишаються позбавленими священного сану”.
З цих двох правил зрозуміло, що відлучення або виверження з сану можуть бути зняті тільки єпископом, який їх наклав, а зняття санкцій іншим єпископом або іншою Церквою абсолютно позбавлене законної сили. Правило 5 Третього Вселенського Собору не зберігає позбавлення сану, накладені через реальні канонічні порушення, не тому, що з плином часу сам Несторій був позбавлений сану як єретик, а тому, що насамперед він порушив порядок попереднього правила та використав тих священиків для своєї мети – точно так само, як чинить Румунський Патріархат зі священиками, яких вербує з ПЦМ.
Найцікавіша частина постанови Румунського Патріархату – це визнання такими, що не мають законної сили та недієвими, санкцій, прийнятих Православною Церквою Молдови. Формулювання є “дипломатичним” і покликане ввести в оману тих, кого це стосується.
Так, Румунський Патріархат використовує вираз “будь-яка дисциплінарна санкція, накладена на них через їхню приналежність до Румунської Православної Церкви”, щоб якось індивідуалізувати правопорушення, що підлягають амністії. Патріархат скасовує санкції, дані “за приналежність до Румунської Православної Церкви”, ось тільки відповідні священики і віряни несуть покарання не за те, що вони є членами Румунської Православної Церкви, а за діяння, які вони вчинили, коли були членами Православної Церкви Молдови.
Православна Церква Молдови не має компетенції судити членів Румунської Православної Церкви, а тільки своїх членів, так само як Румунська Православна Церква не має компетенції засуджувати або прощати членів Православної Церкви Молдови. Таким чином, Православна Церква Молдови наклала санкції на своїх священиків-втікачів і вірян за діяння, скоєні ними як членами Православної Церкви Молдови, тобто за залишення єпископа без відпускної грамоти для переходу в іншу юрисдикцію і, відповідно, за слідування за священиками, які були канонічно санкціоновані своїми законними єпископами.
При індивідуалізації інкримінованого діяння з’ясовується, що діяння, яке судить церковна влада ПЦМ, є діянням, скоєним до того, як відповідні священики та віряни набули статусу членів РумПЦ, а за цими діяннями та застосованими за них покараннями Румунський Патріархат не має канонічної компетенції висловлюватись та скасовувати їх, оскільки в цьому разі його рішення підпадає під абсолютну недійсність, передбачену 5-м правилом Третього Вселенського Собору.
При уважному прочитанні синодального тексту можна помітити, що, по суті, Румунський Патріархат і зовсім не мав наміру скасовувати те, що вирішила інша канонічна Православна Церква. У тексті сказано: “будь-яка дисциплінарна санкція, накладена на них… вважається такою, що не має законної сили та недієвою”, але не сказано: “будь-яка дисциплінарна санкція, накладена на них… є такою, що не має законної сили та недієвою”; тим самим дається зрозуміти, що санкції, накладені на священиків та вірян, які мігрують із ПЦС, вважаються недійсними лише Румунським Патріархатом. Це не означає, що вони насправді позбавлені законної сили і недійсні, а означає, що такими їх вважає лише Румунський Патріархат; водночас цілком можна припустити, що всі інші Православні Церкви, а також Свята Гора Афон, Єрусалим тощо, але перш за все Бог визнає їх правильними, якими вони і є.
Роблячи вигляд, що не розуміє правильно канонічну ситуацію, Румунський Патріархат стверджує, що якщо священик або мирянин зазнає санкції з боку ПЦМ за своє членство в РумПЦ, то санкція проти нього вважається Патріархатом позбавленою законної сили й недієвою, що було б абсолютно справедливо. Але оскільки в реальності всі священики і віряни піддаються санкціям за розкольницький вихід з ПЦМ до того, як стати членами РумПЦ, то з цього випливає, що Патріархат не може вважати ці абсолютно канонічні санкції позбавленими законної сили та недієвими, якщо тільки він сам не має наміру ухилитися в розкол разом із тими, хто уподібнюється до порушників церковного закону.
Отже, рішення Румунського Патріархату є або юридичним промахом, або містифікацією, але аж ніяк не “батьківською втіхою”, як його поквапилися назвати радісні захисники “Бессарабської митрополії”, – рішенням, що було ухвалене з метою, якщо це заздалегідь обдумана містифікація, лише заспокоїти совість тих, хто вже припустився помилки або має намір припуститися її в майбутньому.
Перш ніж завершити, хочемо провести порівняння між синодальною постановою № 11 Синоду РумПЦ від 29 лютого 2024 року та постановою 8090/1992, якою було “відтворено” єпархію, паралельну до істинного правонаступника міжвоєнної Бессарабської митрополії, яким є ні хто інший, як Митрополія Кишинева і всієї Молдови (канонічна автономна Православна Церква Молдови). Отже, постановою від 29 лютого Синод РумПЦ “благословляє, заохочує і підтримує ініціативи румунських православних громад в Україні щодо відновлення спілкування з Матір’ю-Церквою, Румунським Патріархатом, через їхню юридичну організацію в релігійну структуру, що називається Румунською Православною Церквою в Україні”.
Не беремося обговорювати канонічні ситуації в інших юрисдикціях, але не можемо не зазначити, що якщо у випадку з Республікою Молдова Патріархат прямо й неканонічно вторгся на канонічну територію Православної Церкви Молдови й просто-напросто заснував церковну структуру з претензією на роль спадкоємиці міжвоєнної митрополії, то у випадку з Україною Патріархат утримався від повторення подібного жесту, обмежившись лише благословенням, заохоченням і підтримкою ініціатив православних громад України з організації релігійної структури під назвою “Румунська Православна Церква в Україні”,
а не Буковинська митрополія, як називалася міжвоєнна митрополія у складі Румунського Патріархату. Таким чином, РумПЦ “прикривається” від можливих наслідків втручання у внутрішні справи Української Православної Церкви, перекладаючи відповідальність на плечі релігійних громад – точно так само, як вона підбурює і громади в Республіці Молдова, щоб усе виглядало як ініціатива з боку віруючого народу.
Подібна стратегія Румунської Православної Церкви жодним чином не змінює канонічного змісту цих діянь, оскільки церковні юрисдикції встановлюються не народним голосуванням релігійних громад чи розкольницькими діями священиків-утікачів, а лише синодальними рішеннями тієї Церкви, в чиїй канонічній юрисдикції вони перебувають, чи внаслідок тих чи інших змін у територіальному устрої держав, на територіях яких діють Православні Церкви. Таким чином, ми робимо висновок, що постанови Румунського Патріархату від 29 лютого щодо Православної Церкви Молдови та Української Православної Церкви позбавлені реальної канонічної бази.
