Держава крок за кроком видавлює Українську Православну Церкву з усіх соціальних сфер. Цього разу влада має намір ухвалити закон, в якому буде прописано заборону на капеланську службу представникам УПЦ. І хоча йдеться про взаємодію духовенства Церкви з представниками ЗСУ, цей законопроект має далекосяжні наслідки, про які влада країни, мабуть, не здогадується.

З одного боку, для Церкви таке рішення не стало несподіваним, адже УПЦ уже де-факто вигнано із військових частин України. Храми, які були збудовані та функціонували виключно на ентузіазмі священнослужителів УПЦ та небайдужих віруючих, зараз або передані придворній ПЦУ, або взагалі стоять закритими. У свою чергу, священики Української Православної Церкви, які, постійно чи “наїздами”, перебувають у зоні проведення військового конфлікту, змушені шукати лазівки, щоби обходити усні заборони на взаємодію з “церковю окупанта” з боку керівництва військових підрозділів. На даному етапі духовенство профільного відділу УПЦ проходить спеціальну медичну підготовку, щоб потрапляти на фронт як військові медики.

У той же час, представники ПЦУ та УГКЦ, маючи необмежений доступ до капеланського служіння та всіх супутніх процесів, в окремих випадках примудряються навіть публічно обурюватися у зв’язку з тим, що їм ніяк не вдається домогтися оформлення УБД для своїх співробітників. Неможливість отримати доступ до “бонусів”, які мають учасники бойових дій, вони пов’язують з тим, що керівництво капеланським інститутом у ЗСУ не передано до їхнього прямого управління. Наприклад, голова СУВД ПЦУ Іван Яременко заявляв таке: «Протягом тривалого часу ми відчуваємо ігнорування з боку зазначених структур у взаємодії із СУВД ПЦУ у вирішенні нагальних питань організації служіння військових капеланів, представників ПЦУ. Це негативно впливає на залучення священнослужителів до капеланського служіння. Зневажливе ставлення та некомпетентне управління з боку СПК призводить до того, що значна кількість діючих капеланів мають намір залишити свої посади після закінчення особливого періоду».

Інший не менш важливий нюанс полягає у тому, що, як би не брехали “офіційні дані”, значна частина особового складу ЗСУ є віруючими саме Української Православної Церкви. Тим не менш, ці люди сьогодні залишені на фронті без пастирської опіки своїми священиками. Більше того, їх змушують визнати над собою духовну владу “сурогату” в образі часто зарозумілих капеланів ПЦУ, які, за рахунок війни, вирішують особисті майнові питання, а не духовні проблеми військових. Крім того, вони ж займаються активною пропагандою проти УПЦ у середовищі військовослужбовців, яка може мати найжахливіші наслідки у повоєнний час.

Поділ військових на сорти, щодо їхньої конфесійної приналежності, ставить чимало викликів перед державою. Якщо вже ви вирішили, що УПЦ не місце у ЗСУ, тоді виникає закономірне питання – чи місце віруючим УПЦ у лавах ЗСУ? Коли, часто з порушеннями законів, відбувається призовна кампанія, людей не запитують – віруючими якої конфесії вони є, беруть усіх, у тому числі – парафіян храмів УПЦ. Але коли вони опиняються на фронті, окрім колосальної психологічної та емоційної напруги, ризиків травмуватися або взагалі втратити життя, віруючі УПЦ відчувають ще й дискримінацію за конфесійною ознакою.

Відповідно, якщо капеланам УПЦ немає місця в лавах української армії, тоді будь-яка людина, яка поважає свої релігійні переконання, має повне право відмовитися від служби у війську, саме через порушення її базових людських прав, гарантованих кожному Конституцією. Так само можуть робити ті, хто ще не призваний до армії. Віруючий УПЦ цілком має право відмовитися від мобілізації саме тому, що на фронті держава не забезпечить йому задоволення його релігійних потреб.

Між іншим, хоча про це зовсім не говорять, проте в Україні існують конфесії, які успішно рятують своїх віруючих від участі у війні. До таких насамперед належать прихильники протестантських деномінацій. У цілої низки таких релігійних організацій, представників яких узагальнено називають “штундами” (п’ятидесятники, адвентисти, свідки Єгови тощо), сформовано цілий механізм неучасті їхніх віруючих у військовій справі саме “за релігійними переконаннями”. На заході України існують цілі села, куди військкоми навіть не заглядають лише тому, що все населення відмовляється служити через свою приналежність до вказаних протестантських течій.

У зв’язку з цим, збираючись ухвалити такий закон, представникам державної влади треба було б добре подумати – чи не стане він причиною великого дефіциту особового складу. Варто зауважити, що такий розклад впливає і на моральний дух українських бійців. Він, перебуваючи на фронті, захищає територіальну цілісність країни, а в його рідному селі, капелани ПЦУ б’ють його матір, забираючи місцевий храм УПЦ. Хіба таких випадків не було? Були. І, на жаль, це вже не поодинокі випадки, а ціла тенденція.