Закордонні парафії УПЦ, які відкриваються в ближньому зарубіжжі, все частіше стають об’єктами нападок з боку критиків. Найдивніше, що найбільш агресивні в цьому відношенні не представники ПЦУ, а прихильники ультраконсервативного крила в РПЦ і УПЦ, які заперечують будь-яку можливість самостійної діяльності УПЦ, навіть з урахуванням обставин, що склалися.

Основним аргументом противників відкриття парафій УПЦ за кордоном є твердження, що в Європі вже присутні єпархії РПЦЗ і, якщо УПЦ хоче засновувати там свої громади, то вона зобов’язана переходити в пряме підпорядкування саме єпископам РПЦЗ. Проте, процес запущений, а оцінка загальної ситуації виключно через призму емоцій і особистого “подобається/не подобається”, призводить до некоректних остаточних висновків.

Перш за все, варто звернути увагу на те, що при врахуванні рішень собору в Феофанії і відсутності будь-яких заборон на відкриття парафій за кордоном, УПЦ, таким чином, нічого не порушує. Таких обмежень немає ні в грамоті Патріарха Алексія, ні в Статуті УПЦ, ні в аналогічному документі РПЦ (якщо є, – виправте). Єдиний аргумент, який у цьому випадку можна використати, – це вказівка на те, що УПЦ з’єднується з усіма Помісними Церквами через РПЦ.

Однак при використанні цього аргументу варто звернути увагу на наступне. УПЦ не відкриває парафій на канонічних територіях інших Помісних Церков. Більшість країн Європи, з канонічної точки зору, є “сірою зоною” і не належать жодній з Помісних Церков. Тому прив’язувати УПЦ до РПЦЗ або до когось ще – безпідставно. І цілком природно, що в силу відсутності заборон на такі дії УПЦ розширює діаспору за кордоном.

Наступний аргумент противників закордонних парафій УПЦ – нібито представники Української Православної Церкви не спілкуються з представниками РПЦ на місцях, а парафії відкриваються чи не “на зло”. Проте, цей аргумент так само неспроможний. Візьмемо, наприклад, крайній випадок з відкриттям приходу у Вільнюсі. Як відомо, Віленська православна єпархія знаходиться в безпосередньому підпорядкуванні РПЦ. За повідомленням сайту єпархії та газети “Православна Литва”, на території Вільнюса вже третій місяць діє громада Української Православної Церкви, настоятелем якої є священик з України. Парафія відкрита і діє з благословення митрополита Віленського і Литовського Іннокентія. Чи це не приклад прямої взаємодії УПЦ і РПЦ? І, без сумніву, таких прикладів – десятки. Просто не всі вони публічні і доступні громадськості.

Природно, всі ці аспекти мають вплив ще й загалом із загальним настроєм біженців з України. Деякі противники парафій УПЦ за кордоном кажуть, що такі дії УПЦ – це націоналізм. Адже, якщо священики РПЦЗ є канонічною альтернативою за кордоном, тоді чому не звернутися за духовним сприянням безпосередньо до них? В даному випадку, все ще простіше. По-перше, багато хто в РПЦ поділяє позицію своєї держави щодо війни проти України, в їх числі і священнослужителі. По-друге, священики УПЦ за кордоном займаються не тільки пастирською, а й гуманітарною діяльністю. Відкрита Українською Православною Церквою парафія в Європі автоматично стає центром гуманітарної та психологічної допомоги для українців, які тікають від війни. Через неї здійснюється взаємодія з Батьківщиною, координуються спільні дії і т.п. Навряд чи це було б можливо при парафії РПЦЗ. І третє – це чисто психологічний фактор. Як би там не було, але українці, які втратили через вторгнення Росії близьких і попереднє звичне життя, обґрунтовано відчувають не найчистіші емоцій щодо Росії і всього російського. Тому, до виникнення таких громад потрібно поставитися, як мінімум, з розумінням того, що за їхньої відсутності ці люди дуже скоро опинилися б в місіях УГКЦ або Фанару, що розростаються за кордоном. Так було б краще?