У 1920-ті-1930-ті роки влада радянська зіткнулася з тим, що найбільш організований і системний опір їй при придушенні православ’я в країні вчинили дві групи: найбільш малоосвічені та “темні” групи віруючих, що замкнулися в громади на сільському рівні, які здатні жити без духовенства або сприймаючи в такій якості мандрівних священиків і “священиків”, що сприймали в такій якості, і деяка частина високоосвіченої інтелігенції з великих міст, яка спочатку намагалася тримати системну оборону разом з ієрархією, а у разі її відмови або зради – і без неї (наприклад, “мечівці”, якщо кому хочеться почитати).
У сучасній Україні так само – опір державному проекту єдиної помісної Церкви очолили, з одного боку, “бабці з парафій”, об’єднані в мережеві спільноти авторитетними для них “старцями”, а з іншого боку – юридично обґрунтований і добре координований, а часом і силовий захист приходів цих самих “бабок” здійснює найбільш передова, цілком ліберальна в церковному сенсі, цілком співчуваюча автокефалізму (в принципі) і досить молода за віком частина церковної україномовної насамперед інтелігенції та духовенства. І це той фактор, який сильно змішав карти тим, хто збирався воювати з “консерваторами” та “мракобісами”.
