Повертаючись до інтерв’ю екс-заступника голови АП Ростислава Павленка, відзначимо ще одну його тезу про Константинопольський патріархат.
За його словами, фанаріоти не мислять рішення внутрішніх церковних проблем без участі світської влади.
«По Візантійській традиції роль світської влади визнається і підтримується церквою. І вони (фанаріоти) навіть не уявляють, що щось буде зроблено без волі народу і всупереч волі влади, яка представляє цей народ».
На наш погляд, ця теза яскраво підтверджує ретроградний характер богословської самосвідомості фанаріотів, про яку ми вже колись писали.
Ще раз нагадаємо, чому фанаріотський підхід до співпраці з владою є застарілим і неприйнятним для сучасної Православної Церкви.
По-перше, зараз вже не Середньовіччя і політичний устрій європейських держав в корені відрізняється від середньовічного. Якщо раніше державні правителі були самодержцями і у Церкві за великим рахунком не було вільних відносин з державою, то зараз Церква і держава незалежні один від одного. Тому ієрархам немає потреби в обов’язковому порядку звіряти своє внутрішнє життя з «волею влади».
«Якщо десь допомога держави і приймається, то тільки в рамках вільних взаємин, а не з позиції права держави форматувати релігійну сферу як йому заманеться. Хоча б тому, що керівництво абсолютної більшості сучасних держав не позиціонує себе як частина Церкви і не підпорядковується християнському дискурсу. Тому і Церква нічого таким державам давно вже не винна і має право критично ставитися до їхніх дій».
У цьому контексті заяви про те, що Фанар не мислить церковного життя без оглядки на волю світської влади, викликають подив. Екстраполювати середньовічні практики церковно-державних відносин на сучасні реалії – це, як мінімум, дивно. А за великим рахунком – дико.
А порівнювати Порошенка з православними візантійськими імператорами – це, до того ж, ще й повний естетичний несмак і вульгарність.
Втім, ми розуміємо, що посилання фанаріотів на якісь «візантійські традиції» у відносинах з владою – це не більше ніж ширма. Всі їхні міркування про те, що автокефальний процес обов’язково повинен припускати звернення світської влади – це всього лише евфемізм для використання державного апарату насильства для вирішення своїх цілей.
Замість внутрішньоцерковного діалогу, який звичайно ж завжди неспішний і займає тривалий час, патріарх Варфоломій вирішив діяти руками української влади для примусового просування свого проекту в Україні. Відчувши сприятливу політичну кон’юнктуру.
Ось і все підґрунтя «візантійської традиції» в ізвод сучасного Фанару.
