Теза Кента про «рішучу підтримку з боку США релігійної свободи, вільної від зовнішнього впливу», висловлена ним під час зустрічі з главою «ПЦУ», викликає одночасно іронію і подив.
По-перше, втручання американських чиновників в українські церковні справи якраз і є таким «зовнішнім впливом», яке принесло в Україну численні релігійні конфлікти і обернулося обмеженням прав і релігійних свобод мільйонів віруючих УПЦ. Сам факт постійних зустрічей американських чиновників з керівництвом «ПЦУ» при повному ігноруванні УПЦ також є прикладом її дискримінації.
По-друге, якщо Кент натякає на необхідність «звільнення» України від церковного впливу РПЦ, то при чому тут посилання на «релігійну свободу»? З точки зору світського права канонічний зв’язок між церковними структурами різних держав не може вважатися обмеженням «релігійної свободи». В цьому відношенні американці раз за разом демонструють свою правову безграмотність, змішуючи канонічне (церковне) право з вимогами світського законодавства.
Тим більше, до чого тут «ПЦУ»? Відколовши від УПЦ і створивши окремі від неї структури, ні колишня «УАПЦ», ні «Київський патріархат» ніяк не залежали від РПЦ і користувалися всіма державними гарантіями на свободу віросповідання. У цьому контексті взагалі незрозуміло, від кого їх потрібно було «звільняти», якщо вони і так робили все що хотіли. Що стосується УПЦ, то її зв’язок з РПЦ базується на тому ж принципі свободи віросповідання, який надає віруючим право вибудовувати свої відносини на власний розсуд, в рамках власного канонічного права. Де американці побачили загрозу релігійної свободи українців з боку РПЦ – хотілося б почути конкретне пояснення, а не абстрактні міркування.
По-третє, якщо розвинути логіку представників США, можна дійти висновку, що вони розглядають будь-які міждержавні церковні зв’язки в форматі канонічної єдності як загрозу «релігійній свободі». За такою логікою повинні бути скасовані канонічні відносини Сербської Церкви і Чорногорської митрополії, Антіохійського патріархату та його ліванських єпархій і т.д. Ймовірно, вони вважають, що всюди, де є зарубіжні юрисдикції Помісних Церков потрібно домагатися їх незалежності у формі церковної автокефалії.
Однак подібне втручання в церковні справи якраз і є грубим порушенням релігійних свобод. Тому що канонічні взаємовідносини є внутрішньою справою Церкви і ніяк не повинні залежати від примх політиків, як національних, так і зарубіжних.
Якщо ж державні органи або політики вважають, що канонічні відносини Церков якимось чином порушують свободу віросповідання, то вони повинні надати конкретні приклади таких порушень і вказати під які конкретні норми національного законодавства вони потрапляють.
Але замість конкретної правової аргументації ми чуємо якісь загальні міркування про необхідність захисту від «зовнішнього впливу». А іноді політики і зовсім починають уявляти себе богословами і міркувати про такі питання як «автокефалія», «томос», і т.д. Що, очевидно, не є компетенцією світських осіб.
