Коли український прем’єр-міністр Денис Шмигаль під час візиту до Грузії на зустрічі з Католикосом-Патріархом всієї Грузії Ілією II говорить про історичну схожість між Грузинською Православною Церквою (ГПЦ) і розкольницькою «ПЦУ», то звичайно він говорить не про паралелі між давньою історією ГПЦ і дворічним новоутворенням «ПЦУ». Він говорить про Росію.
Ми ж розуміємо, що вся логіка створення й існування «ПЦУ» полягає взагалі тільки в одному: «Далі від Росії, проти Росії». У «ПЦУ» немає творчої місії. Ні Євангельська звістка, ні Літургія, ні порятунок душ, ні, тим більше, Сам Христос – не головне в існуванні «ПЦУ». Головне – антиросійська політика.
Тільки це пояснює, навіщо було створювати «ПЦУ», навіщо було намагатися загнати туди кліриків канонічної УПЦ, навіщо було Порошенку просувати цей проект, навіщо було американцям його підтримувати, навіщо було спокушати Фанар на його створення, навіщо було приймати свідомо самий неповноцінний томос про автокефалію в історії православного світу, навіщо було ряджених мирян визнавати як нібито єпископів і священиків, навіщо захоплювати храми «Московського Патріархату», щоб потім вони стояли порожніми і забитими…
Проблема подібних діячів у відсутності віри, для них Церква – це всього лише декорація політичних функцій, але не Тіло Христове. Тому вони не можуть зрозуміти, як одні парафіяни канонічної УПЦ приймають в Криму російську присягу, а інші збирають допомогу українській армії, як одні вболівають за російський Донбас, а інші за Україну, а треті повнотою свого серця вболівають і моляться за всіх… Діячам не ясно, що і для перших, і для других, і третіх – політика другорядна в порівнянні з Христом. Перші, другі і треті можуть помилятися і грішити, але точно знають, що не можуть врятуватися без Христа, без Його Церкви, і ніякий, навіть політично близький, сурогат їм не підходить.
І в Грузії може бути багато історичних або свіжих образ на РПЦ, провокації на роз’єднання з якою кожен місяць організовують місцеві ліберали. У Грузії можуть бути сильні антиросійські настрої в силу фактору Абхазії та Південної Осетії. Але в Грузинській Церкві, незважаючи на все це, Христос вище національних образ і політичних інтересів. І коли Шмигаль проводить аналогії між Донбасом і Абхазією, між 2008 і 2014 роками, між євроатлантичною інтеграцією Грузії і України, він просто не знає про один важливий відміну: Грузинська і Руська Церкви – частини Тіла Христового, в їх Чаші справжні Кров і Плоть Спасителя. А в «ПЦУ» – немає, в ній містичну благодать замінює політична доцільність.
Саме тому вони не зможуть зрозуміти мотивів більшості Помісних Церков, вперто не визнають «ПЦУ» – вони шукають там руку Москви, а потрібно шукати кров Спасителя.
Саме тому навіть в Елладській і Кіпрській Церквах, які визнали розкольників, церковна повнота не змогла змиритися з цим кроком. Занадто багато там тих, для кого «немає ні грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все і у всьому – Христос» (Кол. 3:11).
