Константинопольський «ефект доміно» та змішення Церков в Америці (частина друга)

У 1922 році зі складу Північноамериканської митрополії виділяється частина румунських парафій. У 1923 році один з румунських священиків (Віктор Мурешан) призначається благочинним американських румунських парафій. У 1930 році Румунська Церква приймає рішення про створення своєї єпархії в Америці. У 1934 році це рішення підтримує румунська влада. У 1939 році правлячий архієрей цієї єпархії Полікарп (Морушка) їде в Румунію і не повертається назад через початок Другої світової війни. Єпископа, котрий замінює його, відмовляється прийняти клір єпархії. В результаті відбувається фактичне відділення румунських парафій від Румунської Церкви у 1948 році. Незгодна з цим рішенням частина кліру створює у 1950 році «автономну православну румунську епископію Північної та Південної Америки», яка приймає румунського єпископа. Та ж частина румунських парафій, що відкололася ж від РумПЦ, обирає свого «єпископа», який приймає «хіротонію» в українських розкольників. Через десять років перебування в розколі, в 1960 році, дана група просить Північноамериканську митрополію прийняти її до свого складу через покаяння і нове висвячення. З тих пір Румунська епископія існує у складі спочатку Північноамериканської митрополії, а з 1970 року – в складі автокефальної Православної Церкви в Америці.

У 1938 році свою єпархію в Америці створює Болгарська Церква. Її основою також стають парафії, що вийшли з Північноамериканської митрополії, де з 1909 року існувала Болгарська місія. У 1948 році, через політичні причини, вона виходить з підпорядкування Болгарської Церкви, що триває до 1963 року. Але частина її кліру і прихожан, не бажаючи повертатися в БПЦ, переходить в РПЦЗ, в складі якої створює свою Болгарську православну єпархію. У складі РПЦЗ вона перебуває до 1976 року, після чого вливається назад вже в автокефальну ПЦА.

У 2009 році Грузинська Православна Церква формалізує свої парафії в Північній Америці, які в 2014 році організовуються в Північно-Американську єпархію ГПЦ.

Як ми бачимо, не тільки Руська Церква, а й Антіохійська, Сербська, Болгарська, Грузинська (а також певний час Елладська, Олександрійська та Єрусалимська) своїми діями не визнали жодного «ексклюзивного права Константинопольського Патріархату на окормлення православної діаспори» ні в світі в цілому, ні в Америці зокрема.

У 1990 році своїми практичними кроками відкинула цю претензію Константинополя і Польська Церква, яка прийняла до свого складу бразильські парафії та створила свою єпархію в Бразилії в 1991 році.

У 1918 році Північноамериканська митрополія створює в своєму складі Албанську православну місію, яка стає єпархією в 1919 році і існує до цих пір в якості Албанської Архієпископії в Православній Церкві Америки. У 1949 році частина її парафій перейшла до Грецької архієпископії, в силу чого зараз в Америці існує дві албанські єпархії в складі КП і в складі ПЦА.

Таким чином, на прикладі Америки ми бачимо, що претензії Константинополя на «особливі права і привілеї» не сприймалися Помісними Православними Церквами не тільки зараз, а й історично. Авторитет Константинополя, позбавлений такого серйозного підкріплення, як імперська влада (хоч візантійська, хоч османська) не є непорушним ані зараз, ані в минулому. Більш того, часто безчинства Константинополя не тільки не вносили згоду в православний світ, але створювали поганий приклад, порушуючи канонічний порядок, що склався століттями.

Лабарум. Сим победиши

(попередня частина)

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up