В офіційній заяві СПЦ наголошується, що єдиною Церквою, яку Сербський Патріархат визнає в Україні, є канонічна УПЦ. Повний переклад документа, опублікованого бюро друку і масової інформації Сербської Православної Церкви, опублікував сайт ВЗЦЗ РПЦ.
Текст документа нижче наводиться повністю:
Сербська Православна Церква вже в листопаді минулого року першою серед автокефальних Православних Церков відреагувала офіційно, на найвищому рівні (Архієрейський Собор), на наміри Константинопольського Патріархату самочинно і самовладно, в якості «першого без рівних» (primussineparibus), а не «першого між рівними» (primusinterpares), «в’язати» і «вирішувати» церковні проблеми на українській землі, і просила не робити цього, але по-справжньому допомогти вирішенню кризи в братському діалозі з Руською Православною Церквою і радячись з іншими Церквами.
На жаль, голос Сербської Церкви залишився «гласом волаючого в пустелі»: з Константинополя ніякої відповіді не було – тільки гробове мовчання. Потім Священний Синод Сербської Церкви звернувся до Константинополя з новим закликом не поспішати, а діяти в дусі соборності, братської любові і відповідальності не тільки за Церкву на Україні, а й за єдність Православ’я в цілому. Реакція була такою ж – гробове мовчання. Потім Святіший Патріарх Сербський в Салоніках особисто усно благав Патріарха Константинопольського про те ж саме – на жаль, з тим же результатом. Потрібно відзначити, що Сербська Церква про свою позицію і про свої кроки щоразу інформувала всі Помісні Церкви-сестри.
Після всього, що Константинопольський Патріархат зробив у Києві – а Київ, як відомо, «мати міст руських» – позиція Сербської Церкви, також офіційно повідомлена всім Помісним Православним Церквам, наступна.
- Сербська Православна Церква не визнає неканонічне «вторгнення» Святішого Патріарха Константинопольського на канонічну територію Святої Руської Церкви, оскільки Київська митрополія ні в найменшій мірі не може бути ототожнена з сьогоднішньою «Україною», що включає і десятки інших церковних єпархій. Вона була передана в 1686 році Московському Патріархату, що можна зробити висновок з документів Константинопольського Патріарха Діонісія IV, рішень його наступників, які виходили з офіційних «Тактиконів», «Синтагматіїв», «Диптихів», «Календарів» і «Щорічників» не тільки інших Церков, але і самого Константинопольського Патріархату і навіть з особистих заяв і висловлювань нинішнього Константинопольського Патріарха, зроблених до квітня минулого року.
- Одночасно Сербська Православна Церква не визнає в якості «Автокефальної Церкви України» проголошену, але з канонічної точки зору не чинну, а на ділі насильно нав’язану, штучну «конфедерацію» українських розкольницьких угруповань (які вже знову завзято протиборчі один з одним і нестримно йдуть до розподілу). Розкольники залишилися розкольниками. Один раз розкольник – розкольник назавжди, за винятком випадків щирого звернення і глибокого покаяння. Єдиною Церквою, яку Сербська Церква знає і визнає, є канонічна Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.
- Далі, Сербська Церква не визнає неправильно названий «об’єднавчим» Київський «собор», в якому не взяв участі жоден архієрей канонічної Української Православної Церкви (оскільки днем раніше Святіший Патріарх Варфоломій прийняв у свою Церкву Олександра Драбинка і митрополита Вінницького Симеона, до того ж без канонічної відпускної грамоти з їхньої Церкви). Сцени, вся навколишня обстановка і закулісся цього дивного збіговиська, щоб не висловитися більш жорстко, відомі, більш-менш, всім. Мова, по суті, йде про антиоб’єднувальний, роз’єднувальний і роздільний лжесобор, що ще глибше викопав рів відчуження і розпаду суспільства нещасної країни України. З усіх цих причин Сербська Церква вважає його рішення антиканонічними, недійсними і, отже, анітрохи не обов’язковими для неї.
- Сербська Церква не визнає розкольницький єпископат в якості православного єпископату, а розкольницьке духовенство як православного духовенства, оскільки належні до крила Денисенка отримали «існування» від зверженого з сану, відлученого від Церкви архієрея під анафемою (факт, який і сам Патріарх Варфоломій офіційно визнавав свого часу), а належні до угруповання Малетича позбавлені апостольського спадкоємства і священства в цілому. Ніяким документом, жодним, як то кажуть, розчерком пера, неможливо перетворити те, що було – в не колишнє, і не суще – в суще. Отже, Сербська Церква не визнає, що пан або громадянин Думенко (Епіфаній) є навіть архієреєм, і вже тим більше предстоятелем автокефальної Церкви (цю останню посаду за ним не визнає навіть його «духовний отець» пан або громадянин Денисенко, «дійсний предстоятель», довічний до того ж «патріарх»).
- І, нарешті, Сербська Церква закономірно змушена рекомендувати своїм Преосвященним ієрархам і чесним клірикам утримуватися від літургійного та канонічного спілкування не тільки з вищевказаним п. Епіфанієм (Думенком) та іже з ним, але і архієреям і клірикам, які співслужать і мають спілкування з ними, згідно з принципом священних канонів про те, що той, хто сполучається з відлученими від спілкування і сам стає поза спілкуванням.
Сербська Православна Церква просить і благає Святішого Патріарха Константинопольського переглянути прийняті ним до цього дня рішення і відновити колишній благословенний мир і єдність Помісних святих Божих Церков, тому що немає нічого такого необхідного і дорогоцінного, як любов, мир і однодумність між братами.