«У діалозі з Константинополем ми керуємося духом братерської любові», – єпископ Олександр (Драбинко)

Час читання: 7хв.

Сьогодні українське Православ`я переживає певну кризу. Досить часто доводиться чути різкі та неоднозначні заяви певних діячів релігії, культури щодо вирішення ситуації. Політичні кола безпосередньо теж намагаються вплинути на цей процес – проте криза та розкол не минають.

Все частіше звучать заяви про легалізацію автокефальних рухів Константинопольським патріархом Варфоломієм, однак все це залишається лише словами без реальних дій зі сторони одних чи інших. Подібну ситуацію ми спостерігали в  історії України у 2008 році, коли з ініціативи президента Віктора Ющенка мало відбутися об’єднання церкви за правилами владних структур. Їм, правда, не вдалося.

Щодо ситуації, яка відбулася у 2008 році, досить адекватний коментар дав тоді ще єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (сьогодні митрополит Переяслав-Хмельницький та Вишневський, вікарій Київської митрополії). Його слова допоможуть краще зрозуміти нюанси церковних взаємовідносин. Зрештою, висновки робіть самі – ось повний текст його інтерв’ю.

«У діалозі з Константинополем ми керуємося духом братерської любові»

  • За повідомленнями електронних ЗМІ, делегація Константинопольського Патріархату зустрілася з представниками УПЦ КП та УАПЦ. Як розцінювати такі зустрічі?

На кожну річ або ситуацію можна подивитися по-різному. З погляду засад церковної дипломатії, це був не вельми коректний крок. Більше того, це певний виклик канонічній Церкві. Уявіть собі, якою була б реакція грецької сторони, якби делегація Руської Православної Церкви зустрілася на канонічній території Константинопольського Патріархату з представниками схизматичних груп грецьких старостильників. Я впевнений, що Константинополь одразу ж заявив би про те, що Руська Православна Церква втручається у внутрішні справи Константинопольського Патріархату.

Втім, можна знайти в цих зустрічах і певний позитивний момент. По-перше, варто зауважити, що мали місце дві зустрічі. Оскільки УПЦ КП та УАПЦ перебувають в жорсткій конфронтації, константинопольською делегацією проводилися окремі зустрічі з лідером УПЦ КП та главою УАПЦ. Іншими словами, представники Константинополя на власні очі побачили, що в автокефальному таборі не існує єдності. Більше того, наскільки відомо, представники УАПЦ заявили грецькій стороні, що ця церковна група ніколи не приєднається до будь-якої «об`єднаної Церкви», якщо на її чолі стоятиме колишній митрополит Філарет.

По-друге, спілкуючись з представниками канонічної Української Православної Церкви та схизматичних груп, грецька делегація могла зробити для себе необхідні висновки щодо «кадрового питання». Адже за рівнем освіти, богословського мислення та канонічної дисципліни клір Української Православної Церкви виразно позитивно відрізняється від розкольницьких «церков», кадри яких історично формувалися на основі «перебіжчиків». Хто такий «перебіжчик»? Це – клірик, який не знайшов собі місця у канонічній Церкві. У когось не склався кар`єрний ріст : амбіції є, а належна освіта й відповідні якості – відсутні. Хтось скоїв неетичні вчинки і перейшов до «нової церкви», тікаючи від канонічної відповідальності. Хтось потрапив до розколу через незрілість своєї екклезіологічної свідомості…Як можна на основі таких кадрів вибудувати ефективно діючий церковний організм? Анархізм – це один із проявів егоїзму. Але як можна із сукупності егоїзмів побудувати церковне життя? Як можна узгодити інтереси багатьох, коли кожен з них думає лише про себе й керується логікою егоїзму?…

  • Але чи не буде сам факт зустрічі розглядатися представниками розколу як важливий крок на шляху до «легалізації» самопроголошеного «Київського Патріархату»?

Для визнання потрібна повноцінна церковна структура. Однак на переговорах з Руською Православною Церквою Константинополь неодноразово наголошував, що цілком погоджується з її позицією щодо відсутності апостольського спадкоємства у хіротоніях, які відбувалися і відбуваються в УПЦ КП та УАПЦ. А отже, перш ніж «визнавати» чи «не визнавати» таку інституцію, як самопроголошений «Київський Патріархат», Константинополю необхідно визнати УПЦ КП або УАПЦ церковною структурою з апостольським спадкоємством. Але це неможливо, оскільки обставини, за яких було здійснено хіротонії, свідчать про те, що їх не можна визнати навіть з погляду ікономії.

Визнання самопроголошеного «Київського Патріархату» просто не відповідає сьогодні інтересам Константинополя. Сьогодні Константинополь швидше зацікавлений в іншому варіанті – «естонському», тобто у підпорядкуванні собі неканонічних церковних груп в Україні. Проте, таке завдання є утопічним, адже воно не вирішить головної проблеми Українського Православ`я – його єдності. Ідею єдиної Української Церкви, яку плекає наш Президент, за чиєї ініціативи, власне, Константинополь і долучається до української церковної проблеми, буде поховано назавжди. Головною метою пастви УПЦ КП та УАПЦ залишається створення повністю незалежної, або автокефальної, Церкви. Крім того, навіть якщо схизматики незаконно ввійдуть до складу Константинопольського Патріархату, вони не стануть від цього менш анархічною структурою, а отже, невдовзі Константинополь може очікувати самопроголошення нової «української автокефалії» – вже з боку колишніх кліриків цього Патріархату.

Розкол можна вилікувати. Але для цього потрібна добра воля двох сторін, тобто лікаря та хворого. Ліки знаходяться в лоні Кафоличної Церкви, якою в Україні є канонічна Українська Православна Церква. Однак, для того щоби «зцілити», або «вилікувати» розкол, потрібна згода самого хворого. Необхідно зрозуміти : Українська Православна Церква наполягає на покаянні розкольників не тому, що це буде публічним визнанням їхньої поразки. Покаяння – це не повзання на колінах і вимолювання прощення, як це комусь здається. Церква керується пастирською, а не політичною логікою. Покаяння  – не формальність, це свідчення того, що особа, яка його принесла, змінила свій образ буття, тобто подолала свій егоцентризм. А тому, доки самі наші брати і сестри, що перебувають поза церковною єдністю, не дійдуть висновку, що їм бракує цілісності, й не звернуться до Кафоличної Церкви з проханням про вилікування, марно намагатися побудувати на основі їх якісь церковні структури.

  • А Ви не передбачаєте такого, що розкольники можуть принести покаяння перед Константинополем?

 

Уявіть собі таку картину. Хтось підняв руку на матір. І за це його було позбавлено спілкування з усією родиною. Минув час, і ця людина стомилася жити на самоті. І вирішила перепросити за свій вчинок…у дяька. Скажіть, будь ласка, чи може родина прийняти таке «покаяння» й запросити назад такого «родича»? Покаяння – не політична або дипломатична формальність, це таїнство. А профанація таїнства не призведе до головного : зміни образу буття з егоїстичного на церковний. А отже, навіть якщо примарні геополітичні стратегії тимчасово затьмарять екклезіологічну свідомість Константинополя, і там погодяться на озвучений вами варіант «покаяння», нічого не зміниться. Розкол між канонічною УПЦ і неканонічними церковними групами в Україні залишиться таким саме гострим і драматичним. Крім того, Константинополь інтегрує до свого складу некеровану церковну групу, і таким чином, на своєму канонічному полі закладе «міну уповільненої дії». Адже, за прикладом відокремлення української частини цього Патріархату може піти й Америка, клір якої також прагне автокефального статусу.

Автокефальний рух так легко не відмовиться від ідеї повної незалежності. Якщо до Константинополя приєднається УАПЦ, то наступного дня виникне «УАПЦ – 2». Якщо до Константинополя приєднається УПЦ КП, то наступного дня з’явиться «УПЦ КП – 2». І так до безкінечності, доки схизматики не дійдуть висновку, що церковність, євхаристичне спілкування й дотримання священних канонів у Кафоличній Церкві має пріоритет над проблемою канонічного статусу. А отже, не можна відокремлюватися від Церкви, щоб змусити її надати відокремленій частині нового статусу. Розкол не можна вилікувати механічно. Потрібні радикальні зміни в церковній свідомості, зміна розуму. І саме в цьому головна проблема.

 

( Церковна православна газета, № 12 – 13(214- 215), червень – липень 2008 року, ст.16 – 17).

Схожі публікації