Законопроєкт № 8371 – це поданий, – за особистою ініціативою президента України, – прем’єр-міністром країни проєкт закону щодо фактичної заборони діяльності релігійних організацій та об’єднань, центри яких розташовані в державі-агресорі. Хоча назва та суть законопроєкту максимально розмиті, щоб він не виглядав як такий, що спрямований винятково проти однієї релігійної організації в Україні, всі чудово розуміють, що йдеться саме про Українську Православну Церкву.

Цими днями до діяльності парламенту у православних українців прикута особлива увага, адже дедалі частіше з різних джерел надходить інформація про те, що цей законопроєкт може бути проголосований уже 27 липня, нібито – до Дня Хрещення Русі. Однак, існує кілька важливих особливостей, які залишаються поза увагою обивателів, а відомі, скоріше, фахівцям і аналітикам.

Швидше популістський, ніж ефективний

Саме так можна сказати про цей законопроєкт. І річ не в тому, що його ухвалення не матиме належного ефекту. Проблеми з цим законом у влади почнуться тоді, коли вона приступить до його імплементації. Річ у тім, що якщо в законопроєкті буде сказано про заборону релігійних організацій із центром у Росії, то, з юридичної точки зору, таких релігійних організацій в Україні вони просто не знайдуть. Будь-які релігієзнавчі експертизи, що підтверджують “духовний зв’язок із Москвою”, просто розіб’ються об сувору бюрократичну реальність, викладену в статутних документах таких організацій.

По-перше, в Україні, з юридичної точки зору, не існує таких організацій, як УПЦ або, тим більше, УПЦ МП. І навіть якщо мова піде про УПЦ, в нашому розумінні, то на ділі все виявиться набагато складнішим. УПЦ – це фактично добровільне об’єднання єпархіальних управлінь, монастирів і парафій. І єпархії, і монастирі, і парафії – це окремі юридичні особи, які мають свої органи управління (як правило, збори), і, згідно із законодавством України, діють автономно. Тобто, якщо ми говоримо про 12 тисяч єпархій/парафій/монастирів, то ми маємо на увазі 12 тисяч юросіб, які в будь-який час, рішенням зборів, можуть піти куди завгодно і самовизначитися, як їм захочеться. Саме цей факт, весь цей час, допомагає владі захоплювати храми УПЦ. Інша справа, якби парафії та монастирі були структурними підрозділами якоїсь однієї “материнської” організації.

І навіть якщо говорити про те, що закон буде використаний щодо кожної окремо взятої релігійної організації, то складність для влади в цьому разі полягатиме в тому, що їй доведеться в судовому порядку доводити, що центри цих юросіб розташовані в Росії. Це, своєю чергою, неможливо, адже в статутах такі відомості відсутні. Навпаки, статут кожної релігійної організації прямо вказує на те, що органом управління є парафіяльні збори, а дія парафії поширюється на конкретні населені пункти.

Говорячи простіше, УПЦ – це не корпорація, а союз окремих юридичних осіб – релігійних організацій, які визнають над собою духовну опіку правлячого архієрея і, через нього, митрополита Київського. Митрополит Київський, зі свого боку, з юридичного погляду, є главою юрособи під назвою “Київська митрополія Української Православної Церкви”, яка аж ніяк не УПЦ.

По-друге, що стосується документа під назвою “Статут УПЦ”, – це не юридичний, а декларативний звід норм і правил, якими, за взаємною згодою, користуються ті самі 12 тисяч юридичних осіб, що відносять себе до УПЦ. І навіть якщо державні органи захочуть скористатися у справі заборони Статутом УПЦ – у них теж нічого не вийде, оскільки в ньому також відсутні будь-які згадки про те, що УПЦ, як добровільне об’єднання 12 тисяч юросіб, визнає своїм центром – Росію.

Інша справа, якщо ми будемо говорити про духовний зв’язок. Так, УПЦ має духовний зв’язок з Російською Православною Церквою, але не на юридичному, а на канонічному рівні. Однак, чи знає світова юриспруденція такі терміни, як “канон”, “анафема”, “ікономія”, “акривія” та багато інших? Коли держава почне користуватися канонічним правом Церкви, переносячи його в повсякденне суспільне життя, у такому разі, наприклад, доведеться ухвалити закон про 30 років санкцій за вчинення жінкою аборту. Однак, згідно з Конституцією України, Церква відокремлена від держави, відповідно церковне право не вважається юридичним аргументом у світському законодавстві. Таким чином, потрібно чітко розмежовувати цивільне та канонічне право, а канонічний зв’язок з тією чи іншою Помісною Церквою має залишатися внутрішньою справою релігійної організації.

За низкою зазначених вище моментів будь-який грамотний юрист зможе чітко донести цю позицію в суді, оскарживши, таким чином, аргументи держави. Крім того, чи буде держава в змозі оскаржувати 12 тисяч позовів від юросіб, які вельми резонно попросять пояснити, яким саме чином, з юридичної точки зору, вони пов’язані з Росією?

Єдиний ефект, який держава отримає від ухвалення цього закону – політичний. Популізм цього рішення, звісно ж, перевершить усі попередні рішення щодо УПЦ, однак, сам закон загубиться “в читаннях” і загрузне в судових розглядах так само, як це було із законом “про перейменування”.

Практичний бік питання

Окремо варто розглянути, як цей закон позначиться на практиці. Очевидно, що після його ухвалення на Церкву чекає чергова хвиля рейдерських захоплень культових споруд. Це станеться гарантовано, з огляду на те, що УПЦ в Україні на сьогодні перебуває під прицільним ударом, а право на захист власності для Української Православної Церкви не діє. Тобто рейдерство щодо храмів УПЦ відбувалося безкарно і до заборони Церкви, а після ухвалення цього закону церковне майно тим паче опиниться в зоні ризику. Під крики “вас заборонили” і під мовчазне спостереження правоохоронних органів храми можна буде забирати набагато простіше, навіть без псевдоголосувань “про перехід” у ПЦУ. Достатньо буде розпорядження органів місцевого самоврядування, які, за фактом ухвалення закону, видаватимуть рішення про передачу культових споруд “забороненої” УПЦ будь-яким іншим конфесіям.

З огляду на те, що закон хочуть ухвалити напередодні Дня Хрещення Русі, ситуацією однозначно скористається ПЦУ. Збори цієї організації, заплановані на 27 липня, однозначно опублікують заяву про те, що “їхні двері відкриті для всіх”, а Україна відтепер є територією виключно ПЦУ. У свою чергу, у заборонених представників УПЦ просто більше не залишиться варіантів законного існування. Не виключено, що це матиме належний ефект і частина священиків вже забороненої УПЦ перейдуть у ПЦУ, не маючи інших варіантів. Таким чином хвиля захоплень відбуватиметься упереміш із добровільними переходами, що, за нашими прогнозами, потягне за собою втрату канонічною Церквою ще кількасот парафій по всій Україні, хоча і з перевагою – на заході країни.

Запобігти такому сценарію розвитку подій у разі, якщо закон буде ухвалено, практично неможливо. Превентивні заходи Церква повинна була вживати раніше, однак, зважаючи на розгубленість церковного керівництва на місцях і відсутність централізованих планів щодо запобігання таким подіям, цього, на жаль, не відбувалося. Таким чином, у цій складній ситуації зможуть встояти найсильніші. Багато в чому все залежатиме від особистого авторитету єпархіальних архієреїв і священнослужителів на місцях. Однак принцип “де тонко – там і рветься” спрацює поза всякими сумнівами.

Вихід із нокдауну

У разі розвитку подій за описаним вище сценарієм вихід із такого становища буде вкрай важким. Єпархіальним архієреям і священикам уже зараз варто подумати про оформлення нової організаційно-правової форми існування. Це буде необхідно в тому разі, якщо комусь вдасться зберегти майно.

Якщо ж та чи інша парафія перейде на “катакомбний режим”, а збори проводитимуться в приватних будинках або інших пристосованих приміщеннях, тоді ніяка реєстрація, в принципі, не потрібна. За законом України, для того, щоб сповідувати ту чи іншу релігію, реєстрація необов’язкова.

Треба сказати, що саме “катакомбного формату” існування УПЦ найбільше бояться держава і ПЦУ. Річ у тім, що тим, хто пішов “у катакомби”, вже нічого буде втрачати, відповідно, на них неможливо буде вплинути юридично. Вороги УПЦ прекрасно усвідомлюють, що тих, хто готовий піти в підпілля, набагато більше, ніж тих, хто б перейшов у ПЦУ.

Природно, така ситуація погіршить загальний імідж України як демократичної держави, а про подальше визнання ПЦУ з боку Помісних Церков можна буде забути назавжди. Таким чином, якщо іміджеві втрати українського політикуму та їхнього сателіта в особі ПЦУ переважать бажання одномоментної розправи з УПЦ, не виключено, що в разі ухвалення закону, його наслідки будуть контрольованими і не такими різкими.

Марк Авраменко