Хоча відносини між державою і Церквою останнім часом набагато гірші, ніж за всі попередні роки незалежності, треба визнати – ситуація із забороною УПЦ перейшла в уповільнений стан. Грізні обіцянки розправитися з Церквою до кінця лютого, прийнявши відповідні законопроекти, закінчилися на етапі напівзаходів у вигляді навіть не передачі верхньої Лаври під контроль ПЦУ, а фактично – закриття головних храмів обителі. Паралельно відбувається безконтрольне захоплення храмів канонічної Церкви в регіонах, але цим вже нікого не здивуєш.
Як ми прогнозували раніше, питання із забороною УПЦ не вирішуватиметься швидко і взагалі навряд чи дійде до остаточного результату. Українська Православна Церква, крім усього іншого, залишається вкрай зручною “подушкою для биття”, яку, в разі якихось невдач на політичних або військових фронтах, можна побити, тим самим відволікаючи увагу населення України, яке активно скорочується.
Тактика стара, як світ. Пам’ятаєте, як імператор Нерон підпалив Рим заради забави? Коли зрозумів, що накоїв – звинуватив християн. Точно так само буде і в Україні. Чим більше втрат буде на фронті, чим рідше владі будуть давати закордонні кредити для їх подальшого розпилу, чим частіше будуть просочуватися скандали, типу корупційного в Міноборони, тим сильніше буде “прилітати” на адресу УПЦ. Це зручно і практично безкоштовно.
У зв’язку з цим, не варто будувати конспірологічних теорій на цю тему. Так, владі було б вигідно, якби УПЦ зараз “всім чесним народом” пішла під ПЦУ. Проте, цього не сталося і, судячи з усього, навряд чи трапиться. Якщо надалі такі випадки і будуть мати місце, – тобто який-небудь окремо взятий єпископ або священик все таки надумає поміняти конфесію, – то вони будуть поодинокі. Також за цей час стало зрозуміло, що сама ПЦУ не зацікавлена в приєднанні або навіть в поглинанні УПЦ. Там прекрасно усвідомили, що якщо це станеться, більшості їхніх функціонерів просто доведеться повісити ряси на цвях через істотну конкуренцію з суперниками з УПЦ.
Таким чином, Українська Православна Церква опинилася в положенні човна з одним веслом. Начебто все стійко і течі немає, але рух максимально ускладнений. Проблема ще й у тому, що УПЦ об’єктивно не зуміла належним чином відреагувати на нові виклики. Не кажучи вже про те, що до таких ситуацій в Україні потрібно бути готовими завжди, на даному етапі абсолютно відсутня стратегія, а будь-які контрзаходи носять безсистемний характер, подібно до спалахів на сонці.
Проте – час ще є. Роботу над помилками провести можна і потрібно. Те, що не зроблено, все ще можна реалізувати. Єдине, чого не вистачає в даній ситуації – відкритості. Якби в УПЦ була сформована виразна позиція, якби від імені Церкви частіше говорили компетентні люди, можна було б зрозуміти, в якому фарватері цей човен буде плисти далі і де візьметься те саме друге весло.
