Спостерігаючи протягом 30 років за всім, що відбувається в українському Православ’ї, виникає багато питань. А чому не подумали раніше? Але ж можна було б уникнути? А хто повинен відповісти за це? І так далі.

Всі ці питання непрості і на більшість з них відповіді просто не існує. Ну, ось так, тому що так… Однак, всі ці переживання об’єднує одна велика проблема, яку можна визнати основною для Православ’я в Україні – нездатність планування.

Невже, за всі ці тридцять років ніхто не міг спрогнозувати і грунтовно підготуватися до того, що відбувається зараз? Адже до появи ПЦУ було фактично дві хвилі розколу за цей час. Спершу УАПЦ, потім-УПЦ КП. І кожен з цих разів був настільки нищівним, що, здавалося, канонічній Церкві не знайдеться місця в Україні. Адже вже тоді держава активно втручалася у справи Церкви, а покійний перший президент Кравчук був нічим не кращим за Порошенка і Зеленського.

Проте, траплялися і перепочинки, під час яких була можливість привести в порядок документацію на храми, відточити всі деталі юридичного характеру. Зрештою, побудувати храми, які були б в такій формі власності, щоб ніхто і ніяк не зміг їх відібрати.

Ось, наприклад, ми недавно писали про те, що найближчим часом УПЦ зіткнеться з банальною відсутністю місця для віруючих, які прийдуть на святкові богослужіння в Києво-Печерську Лавру. Трапезний храм був чи не одним з найбільших храмів у столиці, але ж він завжди був у власності держави! Тобто, його могли відібрати в будь-який час. Чому досі не добудований Воскресенський кафедральний собор, який, принаймні за проектом, повинен був стати альтернативою будь-якому з великих храмів Лаври, якими Церква користувалася “на пташиних правах”?

Так, ми всі пам’ятаємо, що там була історія зі зникненням коштів, пов’язана з колишнім найближчим помічником покійного Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Але хіба після його відсторонення закінчити цю “будівництво століття” було неможливо? Білосніжний “Тадж Махал” Турчинова на заповідних київських горах, що стоїть в двохста метрах від Києво-Печерської Лаври, виглядає як насмішка і наочний приклад в цьому сенсі.

І так у нас у всьому. Юридично ми практично завжди обороняємося, а не нападаємо. За останні кілька років лише дві-три єпархії наважилися подати до суду позови проти наклепу та інших протиправних дій. Інформаційно ми теж завжди в обороні. Ніколи з боку УПЦ не відбувалося, наприклад, оприлюднення фактів, що підривають авторитет опонентів (а такі факти є і їх маса). Та й взагалі, вся інформація політика Церкви тримається на трьох-п’яти сайтах, які ледве-ледве витягають цю роботу, враховуючи кількість опонуючих ЗМІ. І виходить, як у апостола Павла: “Ми немічні ,а ви міцні; ви в славі, а ми в безчесті ” (1Кор. 4:10).

Що з нами не так? Ну не можна ж сказати, що церква зайняла позицію “непротивлення злому” і, як Агнець безгласний, чекає своєї черги на жертвопринесення. Адже щось робиться! Адже не мовчимо! Адже ведуться якісь роботи. Але, на жаль… Наперед думати ніхто не хоче. І виходимо ми в підсумку євангельськими “нерозумними дівами”, які витратили весь свій елей для світильників і залишилися “поза чертогом шлюбним”. А якщо буквально, то так воно і виходить. Адже ресурси і можливості були розтрачені або упущені.

Що ж. залишається сподіватися, що коли пройде і ця “Зелена миля” нашої церковної історії, ми зуміємо зробити правильні висновки з ситуації і навчимося дивитися в майбутнє, хоча б для того, щоб наші віруючі і священнослужителі відчували впевненість на пару днів вперед. Не повинно в апріорі православній державі бути так, щоб Православна Церква принижувалася до ступеня, ніби це не 12000 парафій і мільйони віруючих, а якась секта “Аум Сенріке” з купкою послідовників десь в дрімучому лісі. Звичайно, ми не побудуємо тут нову Візантійську імперію, але, принаймні, на самозахист ми маємо повне право.