Громадянська війна в Росії, яка переросла в більшовицькі гоніння на Церкву, не могла не позначитися на ситуації в Північноамериканської митрополії Руської Церкви. Першою значимою проблемою стала неможливість прийняття кадрових та організаційних рішень. Зв’язок з Московським Патріархом Тихоном часом був утруднений, а часто просто неможливий через арешти Патріарха.

Другий складністю стали відносини з іншими Помісними Церквами, які, одна за одною, відкривали свої парафії і єпархії на території Митрополії.

Не спрощував ситуацію і поділ в самій Руській Церкві, з єпископів і священиків якої, котрі емігрували, була сформована Руська Православна Церква за кордоном (РПЦЗ), яка незабаром розірвала адміністративні зв’язки з Московською Патріархією. РПЦЗ спробувала взяти на себе кермо управління в Північноамериканської митрополії, що призвело до принципових розбіжностей. Звільнений з ув’язнення Патріарх Тихон, під тиском більшовиків, змушений був вимагати від керівництва Північноамериканської митрополії відмови від критики Радянської влади, так як це ставило РПЦ під ще більший удар. Єпископи і священики, які перебували всередині СРСР та вирішили не кидати свою паству, не могли собі дозволити тієї свободи слів і дій, як їхні закордонні побратими.

В результаті Детройтський собор у березні 1924 року проголосив «тимчасове самоврядування» Митрополії, допоки не відбудеться нормалізація її відносин з Матір’ю-Церквою і не буде скликаний новий Собор РПЦ. Подібний статус-кво зберігався до приїзду в 1933 році в США представника РПЦ архієпископа Веніаміна (Федченкова), завданням якого було отримання від глави Митрополії митрополита Платона підписки про недопущення надалі антирадянських висловлювань з боку духовенства. Різкі висловлювання на адресу Радянської влади американського духовенства були приводом для нових гонінь на РПЦ в Росії. У свою чергу, американське духовенство вважало справою своєї совісті свідчити світові про страшні гоніння на Церкву в СРСР. Дане питання неминуче повинен був завести в глухий кут переговори між митрополією і Патріархією. В результаті архієпископу Веніаміну довелося повернутися в Москву без розписки митрополита Платона, отримавши його однозначну відмову.

Московська Патріархія опинилась у складному стані, при котрому бездіяльність, як і співпраця з Північноамериканською митрополією, могла призвести до нових арештів та розстрілів духовенства та єпископату.

У підсумку 16 серпня 1933 року заступник патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія і Тимчасовий синод РПЦ ухвалили передати митрополита Платона суду архієреїв із забороною у священнослужінні надалі до каяття або до церковно-судового про нього рішення. При цьому парафії, згідні прийняти правила возз’єднання Патріархії, були приєднані до неї на правах екзархату.

Зважаючи на ці обставини, новий глава Північноамериканської митрополії митрополит Феофіл (Пашковський) в 1935 році погодився прийняти владу Архієрейського синоду РПЦЗ, зберігаючи за собою внутрішню автономію. До кінця тридцятих років Північноамериканська митрополія налічувала 8 єпархій, 330 парафій, близько 400 тисяч віруючих.

Лабарум. Сим победиши

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».