Можна довго дискутувати щодо сумісності патріотизму та віри в Бога. Хтось вважає, що бути православним та водночас бути патріотом – неможливо, адже між цими поняттями існує чимало розбіжностей. Інші переконані в тому, що любов до Батьківщини і любов до Бога цілком сумісні, адже любов до своєї землі – таке ж природне відчуття, як і віра в Творця.

Та такої складності не було б, якби пріоритети в більшості були вірно розставлені. Однозначно, патріотизм не є протилежним вірі в Бога в християнській системі координат. В історії Церкви є чимало прикладів, коли, тепер вже святі люди, показували приклад любові до Батьківщини, іноді навіть віддаючи за неї власне життя. Патріотизм і віра в Бога спокійно поєднуються, однак лише в тому випадку, коли між цими почуттями присутній певний баланс, адже в обох випадках потрібна міра.

Надмірна віра в Бога переростає у релігійний фанатизм, а бездумний патріотизм перетворюється на радикальний націоналізм. Неможливо також, щоби православний християнин ставив для себе питання віри нижче за питання відстоювання інтересів держави, в якій він живе. Політичні віяння змінюються регулярно і часто трапляється так, що держава, яку ти любиш і за яку готовий віддати життя, зраджує тебе. Але Церква, в якій ти народився духовно і став християнином, не зрадить ніколи – християнські істини, які там проповідуються, є незмінними та своєчасними для будь-якої держави чи політичного періоду в ній.

Нажаль, всі вищеописані крайнощі актуальні сьогодні в українській реальності. В силу безпрецедентної дискредитації державного апарату проти УПЦ, яка по суті є чи не єдиним миротворчим інститутом в Україні, чимало людей в самій Церкві – священики і миряни, переживають певну внутрішню кризу. Ці суперечливі емоції пов’язані з тим, що багатьом хочеться бачити Церкву, інтегровану в той суспільно-політичний лад, який сьогодні актуальний для України.

Нерідко люди задаються питанням – «Як не розчаруватись в Церкві, залишаючись патріотом?». Однак краще запитати – «Що для мене важливіше? Церква чи держава?», або – «Як навчитись відсіювати зерна від полови?». Саме так! Адже те, на що члени УПЦ хочуть рівнятись – «псевдопатріотизм» УПЦ КП чи УГКЦ, насправді є гарною ширмою, за якою приховується чимало духовних небезпек. Люди, які уособлюють себе з такими організаціями, як, наприклад, «Київський патріархат», навіть не помічають того, що вони вже перейшли межу між вірою в Бога і патріотизмом.

Ми бачимо ті метамарфози, які переживають люди всередині релігійних організацій, що тісно переплелись з політикою і стає зрозуміло, що шлях, обраний ними – хибний. Вони й самі не помічають того, що політизація їхнього духовного життя стає настільки потужною, що нормою стають політичні гасла всередині храму під час проповіді, поділ на «чужих» і «своїх» за політичною ознакою та безліч інших неприйнятних речей.

Чи допустимо, аби в храмах УПЦ відбувалось хоча б щось подібне? Чи можна, щоби священики УПЦ, які живуть на заході країни, проповідували ненависть до тих, хто живе на Донбасі? Зрозуміло, що ні! Священик УПЦ має залишатись патріотом, але не бути політиканом. Вірні УПЦ мають любити свою країну, але не повинні засуджувати тих, хто думає інакше. Родинна єдність у Христі є набагато важливішою за політичні чи національні відмінності.

В наш час фраза «Слава Україні!» почала уособлюватись з тезою «Смерть ворогам!». Чи може християнин бажати смерті будь-кому? Йдеться не про захист державних кордонів чи територіальної цілісності, а про ті випадки, коли подібні заклики лунають безпідставно, на основі особистих політичних переконань. З християнської позиції подібне – неприпустиме. Християнин повинен залишатись обличчям своєї віри, незважаючи на будь-які політичні віяння. Саме віра для християнина повинна лежати в основі його життєвих поглядів і формувати його особистий світогляд.

Для християнства немає ні еліна, ні юдея – ні українця, ні росіянина. Саме ця риса робить нашу віру універсальною, даючи можливість бути причетними до неї будь-якій людині з будь-якого куточку світу. Подібний космополітичний принцип робить християнство аполітичним за своєю сутністю. Тому, говорячи про власні політичні вподобання, нам потрібно пам’ятати, що в основі всього повинен стояти Христос і Його Божественне вчення, в якому немає місця ненависті за політичними чи національними ознаками. 

Сергій Назарчук