«Духовні реалії» в Київському патріархаті

Час читання: 5хв.

Напевно, сьогоднішні реалії релігійного життя в Україні можна зрівняти з періодом Вселенських соборів, коли богословські питання обговорювали всі і всюди. Щось схоже ми спостерігаємо сьогодні: практично кожен громадянин знає, згідно з яким вектором повинна рухатися Церква, хто патріотичний, а хто ні, і як повинно бути далі. Але мало хто знає елементарні «ази» віруючої людини. А це – відповідні знання про Церкву, богослужбові молитви, питання духовного подвигу і аскези.

Однак у нас в Україні існують такі «віруючі», які на перше місце ставлять зовсім інші поняття. У число таких входять лідери т.зв. Київського патріархату. Саме ці «вожді» створюють власний «духовний» світ і, відповідно, підбирають відповідні постулати.

Буквально кілька днів тому один з яскравих представників КП Михайло Зінкевич в Недільний день, коли Церква оповідає притчу про злих виноградарів, в одному з населених пунктів Волині сказав таке: «Я радію разом з вами, що Ви маєте можливість молитися в своєму українському  храмі … дехто ще спить і ходить в російські храми, спить ще … але ми до них поблажливо будемо ставитися, тому скільки б не спав, сонце встає свого часу, але ти можеш спати до 8-ми, 9-ти, 11-ти, але цілодобово спати не будеш; та чим пізніше встанеш, тим гарячіше буде: менше викосиш, менше вдієш … той, хто спить цілодобово – голодний і босий … ». Напевно, слова, які дуже змістовно розкривають суть Євангельського уривка, вказують віруючим на ті проблеми і питання, з якими ми стикаємося щодня, і, врешті-решт, як все-таки досягти порятунку. Але представника Київського патріархату це ніяк не стосується.

Ще одним із змістовних відповідей «митрополита» Михайла стало богословське тлумачення свята Різдва Христового: «Для мене Різдво – це, в першу чергу, можливість сім’ї зібратися разом і подивитися один на одного: що змінилося у нас за рік, як ми змінилися, які думки змінились, кто как виріс».

У 2014 році, коли Собор Української Православної Церкви обрав Предстоятелем митрополита Онуфрія, лідер розкольників Михайло Антонович Денисенко так прокоментував це обрання: «Собор обрав не патріота. Чому ми вважаємо, що Собор обрав Предстоятелем неукраїнського патріота? Тому що митрополит Онуфрій – противник входження України до Європейського союзу асоційованим членом». Дійсно, відповідь не релігійного діяча, а політика, який розглядає «Церкву» як політичний інструмент.

Два роки тому глава Київського патріархату знаходився на т.зв. молитовному сніданку в США. І усе б нічого, адже ми живемо в демократичному суспільстві, проте «патріарх всія України» зробив дивовижний, як для релігійного діяча, заклик, а саме, попросив сучасне озброєння: «Ми можемо і самі випускати озброєння, але зараз ми просимо допомогти нам захистити свою територіальну цілісність».

Саме вирішити конфлікт не молитвою і примиренням, а зброєю, яка, безумовно, несе і вбивства, і насильство мирним і ні в чому не винним громадянам. Для порівняння наведу слова Блаженнішого Митрополита Онуфрія щодо даної конфліктної ситуації: «Наша Церква (Українська Православна Церква – авт.) Ніколи не була сепаратистською, і ті, хто Її таврує, напевно, ті люди самі – сепаратисти. Наша Церква намагається об’єднати всіх громадян України в одну Божу родину, незалежно від того, якою мовою людина розмовляє, в якому регіоні вона живе – ми завжди намагаємося наблизити людей до Бога і в Бога всіх об’єднати ». Два абсолютно різних заклики, які насправді демонструють, хто є хто: якщо митрополит Онуфрій піклується про мирне вирішення конфлікту, то пан Денисенко тільки навпаки роздуває цей військовий конфлікт, який йому однозначно на руку.

А якщо ще додати останні «ноу-хау» в Київському патріархаті – з покемонами і «духовними» інтернет-послугами, – взагалі дивуєшся, наскільки це світська організація.

Іноді зустрічаю в соціальних мережах визначення на кшталт «релігійно-політичний проект», «духовно-політичний альянс» (в контексті УПЦ КП), і все більше з цими термінами погоджуюся. Адже такі слова, як «порятунок», «духовне зростання», «покаяння», «молитовний подвиг» практично не зустрічаються у висловлюваннях представників цієї релігійної течії. Адже для чого їм це? Їх і так усе влаштовує, і, напевно, вони вже переконалися, що ніколи і ні від кого нічого не отримають. Здавалося б, і обряд є, і «священство» є, але ось головного – Бога – нема. І що дуже прикро, лідери цього руху не намагаються його шукати.

Не так давно представник Константинопольського патріархату архієпископ Іов Геча, який є куратором “українського питання” з боку Фанара, досить дипломатично зазначив і політикуму, і представникам розколу, що їх надії марні. Свого часу, будучи архідияконом і викладачем Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі, він так описав явище «Київського патріархату»: «Розкол – це еклезіологічна єресь, оскільки його представники вважають, що вони стоять вище соборної свідомості Церкви, і що вони можуть самі вирішити певні внутрішні церковні питання. Це абсолютно неможливо з канонічної точки зору. Те, що розкольники вимовляють православний Символ віри, недостатньо і ні про що не свідчить. Потрібно ще і знаходитися в цій Церкві, тобто в євхаристійному єднанні з іншими Помісними Православними Церквами, що ми продемонстрували в Києві. Вони ж (Київський патріархат – авт.) не перебувають у такому єднанні з жодною православною Церквою світу. Сумним почерком розкольників є їх агресивність, прагнення за всяку ціну утвердитися в лоні якої-небудь законної Церкви. Вони засилають своїх делегатів в інші країни, шляхом обману намагаються представити себе як канонічну Церкву. Але в Церкву Христа Спасителя обманним шляхом не ввійти»(1). Напевно, ця формула є найбільш адекватною для представників Київського патріархату.

1.Інформаційний вісник УПЦ. №1. 2001.4-6.

АНДРІЙ КЛИМЕНКО

Схожі публікації