«Розкол, котрий виник через людський егоїзм,

може бути вилікуваний лише через покаяння та повернення до Церкви»

Блаженніший Митрополит Ростислав, Предстоятель Церкви Чеських земель і Словаччини

«Ми хвилюємося про ситуацію в Україні, молимося, щоб усім розкольникам

– «філаретівцям» і «автокефалістам» – Господь подав дар покаяння, і вони повернулися в дім Отчий.

У нас добрі, близькі відносини з Константинопольським Патріархом, але, якщо Константинополь буде втручатися, я це відповідально говорю, у внутрішні справи канонічної Церкви в Україні,

то Польська Церква, весь єпископат будуть першими Ворогами Константинополя»

Архієпископ Люблінський і Холмський Авель

Є загальновідома фраза, що «в історію можна увійти, а можна і вляпатися…». Очевидно, що історія з українським автокефальним проектом поставила в досить незручне становище як український політичний істеблішмент, котрий цю акцію просуває, так і Патріарха Варфоломія, який безпосередньо за цим стоїть. Якщо для перших це воістину піар-технологія, оскільки може в тій чи іншій мірі повернути їхній електорат, то для Патріарха Константинополя це справжній «іспит» на міжнародній православній арені, та й, власне, не тільки православній. Кожен з учасників цієї стратегічної гри має свою мету, переслідує персональні цілі та й жертвує доволі серйозно.

Чому Томос і чому саме зараз?

Напевно, ті обіцянки, які прозвучали у 2014 році від майбутнього Гаранта, дуже сильно йому допомогли: українці люди довірливі, і «вбити» в голову рядовому громадянину, що буде краще, насправді, дуже легко. Закінчується п`ятирічка українського Президента, а результати досить плачевні. Тому потрібний новий піар-хід, який би забезпечив якщо не перемогу, то достойну поразку, за рахунок якої можна увійти в історію «борцем за незалежність»; власне, таким пам`ятають Ющенка і його проект «автокефалії».

Якщо про УПЦ говорять, що це філіал Руської Церкви, то, справедливості заради, можна впевнено сказати, що Константинопольська Патріархія – це філіал Держдепартаменту США. Чомусь дуже активно офіційні особи США підтримують чи обговорюють ситуацію в українському православ`ї. Такі люди, рівня екс-посла в Україні Джеффрі Пайетта, чинного посла Марі Йованович, чиновника Держдепартаменту США з питань міжнародної релігійної свободи Семюеля Браунбека, проводять інтенсивну роботу в плані просування автокефалії.

Буквально на днях  Державний секретар США Майк Помпео зробив наступну заяву: «…Ми підтримуємо право українців молитися так, як вони обирають, і сподіваємось, що це право будуть поважати всі. Толерантність, стриманість і розуміння є ключовими елементами забезпечення того, щоб люди, які сповідують різні релігії, могли жити і процвітати разом у спокої. Ми закликаємо церковних і урядових чиновників активно просувати ці цінності у зв’язку з рухом до створення автокефальної Української Православної Церкви…».

Тобто усі чудово усвідомлюють, більше того, навіть декларують, що питання Церкви в Україні – це геополітика «сильних світу цього». А українська Церква – формату «автокефальної» – має стати одним із головних інструментів впливу проти Руської Православної Церкви. Адже дуже часто можна прослідкувати із вуст зацікавлених, що Церква має бути не українською по суті і ідеології, а «антиросійською». І плюс момент вибраний надзвичайно вдало, адже та конфронтація, яка існує, тільки має сприяти розділенню на два ворожі табори. Один з них «за», ну а іншим не залишається вибору: їх апріорі задекларують ворогами і народу, і держави.

Війна між двома центрами впливу

Так склалося історично, що між Константинополем і Москвою були суттєві конфлікти, і кожна із сторін завжди відстоювала свою точку зору: Фанар позиціонував себе «першим», але не серед рівних, а Москва завжди мала сильний вплив в сім`ї Помісних Церков, однак посідала не властиве їй місце згідно грецького бачення. Однак візантійці народ специфічний, і та велич, яка була притаманна грекам декілька століть тому, уже розвіялася як дим, і реальність ситуації ставить їх у зовсім інше положення. Чи варто переглядати акти 300-літньої давності, питання досить суб`єктивне, і багато що в сучасному світі це може поставити під сумнів. Та й плюс дисциплінарні покарання, які були прийняті в інших обставинах, зовсім при іншому розкладі та, при об`єктивній оцінці, ставлять багато питань.

От уявіть собі, що заборонений клірик Константинопольського Патріархату Михаїл Дедеїч пише лист Патріарху Московському Кирилу про розгляд його справи, адже Константинополь без покаяння його не приймає через його розкольницьку діяльність. А перед тим Предстоятель Руської Церкви двічі офіційно засвідчив, що приймає канонічну постанову Фанару про заборону Дедеїча, а тепер, в силу якихось обставин, без розгляду справи, без свідчень сторін, відновлює в канонічному сані, ну з любов`ю, звісно. Хіба це не підриває канонічні основи Церкви?

В одному із інтерв`ю митрополит Прусський Елпідофор, один із авторитетних ієрархів Константинополя, говорить про право «апеляції» (екліто), оскільки з обвинувачуваним його Церква поступила не по справедливості. Руська Церква з Філаретом взагалі не встигла ніяк поступити, оскільки на рішення Архієрейського Собору РПЦ від 2017 року про створення комісії про ведення діалогу Київський патріархат ніяк не відреагував, тобто так званий лист Філарета, очевидно, з самого початку вважався як фікція задля втручання Константинополя. Хіба це не лукавство?

У 20-х роках минулого століття в Росії з`явилися так звані обновленці, які теж претендували на роль «Церкви», і вони теж мали підтримку Константинополя.

Так от митрополит Сергій (Страгородський), реагуючи на факт співпраці Константинополя з розкольниками-обновленцями, поза канонічною Церквою, ставить взагалі під сумнів таку діяльність Фанару – а чи не розкольниками стали візантійці: «Вказівка на те, що декотрі Патріархи, наприклад, Константинопольський, і останнім часом Єрусалимський, обмінялись з Синодом посланнями, нас мало переконує. Ми знаємо, що у єдності Церкви перебувають лише ті, хто є у спілкуванні зі своїм законним єпископом і патріархом; що відлучений своїм патріархом не може бути прийнятий у спілкування іншими  (Премудр., 1 прав.); …Та й сам той, хто увійшов у спілкування з відлученими, належить відлученню (Апост. 10, 12). Отже, якщо Патріархи Константинопольський і Єрусалимський увійшли у спілкування з обновленцями, тим гірше для Патріархів. Перед законом Божим всі рівні: і патріархи, і миряни. Коли Константинопольський Патріарха у XV столітті відпав в унію з Римом, Руська Церква за ним не пішла, і католицькі ксьондзи, що проживали у Росії, від того не стали православними. Так і спілкування Константинопольського Патріарха з обновленцями може тільки Патріарха зробити обновленцем, а не обновленців православними». 

Розкол світового православ`я

Як відомо, 15 жовтня 2018 року Руська Православна Церква розірвала євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом. Подія насправді дуже серйозна і для обох Церков зокрема, і для світового православ`я загалом. Однак, як зауважують представники Стамбулу, Патріарх Варфоломій і далі згадує диптих в повному обсязі, тобто і Патріарха Кирила. Прихильники Фанару одразу звинуватили РПЦ у зловживанні Євхаристією. Однак чи має об`єктивну даність таке звинувачення?

У 2011 році виник доволі серйозний конфлікт між Єрусалимською Церквою і Румунською, оскільки остання будувала храм своєї юрисдикції у Єрихоні, на канонічній території патріарха Феофіла. І у своєму зверненні Патріарх Єрусалимський чітко вказує на право розриву євхаристичного спілкування з Румунською Церквою.

Подібна ситуація була у Елладської Церкви з Константинополем за юрисдикційне право на «нові землі» митрополії у Фессалії, Епірі, Македонії та Фракії. 1996 рік ознаменувався «естонським конфліктом» між РПЦ та Константинополем. Зараз триває розрив спілкування між Антіохією та Єрусалимом за храм у Катарі.

Тому очевидно, що розрив євхаристичного спілкування має місце в контексті порушення адміністративного характеру однією з Церков. Які наслідки з цього? Певно, кожна з Помісних Церков з часом дасть відповідь на питання.

Як бути?

Зі слів глави зовнішнього відомства РПЦ владики Іларіона (Алфєєва), для простих віруючих ситуація не міняється. Проблемніше з тими громадянами, котрі окормлялися на парафіях Константинопольського Патріархату у Туреччині. По-друге, а це важливо, Вселенський Патріархат уже не є, по суті, модератором православної єдності. Фактично на сьогодні жодна з Помісних Церков не висловила документально свого ставлення до цієї проблеми. Звісно, є коментарі окремих Предстоятелів, ієрархів, однак це не відображає позицію Помісної Церкви загалом. Тому варто очікувати таких текстів найближчим часом.

Безумовно, що проблема «українського питання» уже давно вийшла на міжнародну православну арену, а тому було б розумно «загалом» це питання вирішувати, коли є «суд присяжних», захисники, відповідачі. Очевидно, що Фанар самотужки створив більше проблем, і як їх вирішити просто не знає. Тому голос Помісних Церков має стати тим арбітром, який розсудить даний конфлікт і вилікує розкол в українському суспільстві.

Марк Авраменко