«Я думаю, вони (частина кліру РПЦЗ у південній Америці, – авт.) незадоволені тим, що ми, архієреї, у Повноті своїй постановили, що настав час возз’єднатися з Матір’ю-Церквою, з Повнотою Руської Помісної Церкви. вони сподівались, що ми не будемо ступати на шлях єдності, а залишимось окремо, як це було останні сімдесят років. Але це була вимушена ізоляція для захисту церковних інтересів, для захисту духовної пастви.

Але коли пропозиція про возз’єднання надійшла, ми вирішили соборно. Гріх за особистими якимись причинами відсікати себе від єдності церковної…»

Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський Іларіон, Першоієрарх РПЦЗ

17 травня 2007 року відбувся Акт єднання між Московським Патріархатом і Руською Православною Церквою Закордоном (РПЦЗ). Дана подія дає нам можливість проаналізувати найбільш близьку для нас модель примирення двох церковних спільнот, які розділила політична складова своєї епохи. Важливо зрозуміти передумови та процес взаємовідносин даного конфлікту, а також що послужило задля примирення двох сторін. Дана тематика є актуальною для сьогодення, внаслідок якого Православна Церква фактично знаходиться у стадії розколу.

Церква на Батьківщині та ситуація за кордоном

В 1919 році Південно-Руський церковний собор заснував у Ставрополі Вище Церковне Управління на півдні Росії (ВЦУПР). Під час громадянської війни голова цього управління (ВЦУ) архієпископ Таврійський Димитрій (преподобносповідник, схіархієпископ Антоній Абашидзе, +1942) з більшістю своїх архієреїв не відправився у еміграцію з Криму в Стамбул. У Туреччині учасників еміграції ВЦУЮР очолив старший серед біженців архієрей – митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький).

Після своєї евакуації з Росії єпископи продовжували вважати себе в юрисдикції Руської Православної Церкви. 6 грудня 1920 року члени ВЦУПР провели засідання у стамбульській гавані на кораблі «Великий князь Олександр Михайлович». Дане засідання було зосереджене на тому, чи може приймати ВЦУЮР для окормлення руських біженців, приймаючи до уваги неможливість підтримувати відносини зі священноначаллям Руської Православної Церкви. Таким чином, було засноване Вище Церковне Управління За Кордоном (ВЦУЗ).

Незалежно від того, що ВЦУЗ було засноване поза канонічними територіями Патріарха Тихона, тим не менше, він благословив його діяльність на території Вселенського Патріархату.

Водночас руські ієрархи за кордоном вважали себе підконтрольними церковній владі на батьківщині. Один із документів, прийнятих Першим Закордонним Собором (1921 р.), повідомляв, що вважає себе у юрисдикції Патріарха Московського і всієї Русі. Всі документи ВЦУЗ розпочиналися стандартною формулою: «З благословення Святішого Патріарха Московського і всієї Русі». Таким чином, члени РПЦЗ не вважали свою церковну діяльність незалежною від Патріарха Тихона і церковної ієрархії в Росії. Однак у подальшому різноманітні політичні обставини призвели до наступних рішень: 5 травня 1922 року під тиском шостого секретного відділу ОГПУ (Об`єднане державне політичне управління), яке, власне, займалося РПЦ, Патріарх Тихон разом зі Священним Синодом і Вищою Церковною Радою випустили указ про розпуск ВЦУЗ.

Щоб звільнити Патріарха Тихона від відповідальності за емігрантське духовенство, 2 вересня 1922 року Архієрейський Собор РПЦЗ постановив розпустити ВЦУЗ. Цей же Собор прийняв рішення про створення Архієрейського Синоду Руської Православної Церкви Закордоном (цей орган існує донині). Основою для цього рішення послужив указ Патріарха Тихона, Священного Синоду і Вищої Церковної Ради під № 362 від 20 жовтня 1920 року. Цей указ передбачав децентралізацію церковного управління в Руській Православній Церкві в період політичної смути.

30 червня 1923 року Патріарх Тихон був звільнений з ув’язнення. У різних заявах, котрі з`являлися в радянській пресі, він осуджував антирадянську політичну активність Руської Закордонної Церкви. 12 листопада 1925 року, після восьми місяців, як відійшов у вічність Патріарх Тихон, Синод РПЦЗ визнав митрополита Крутицького Петра (Полянського) місцеблюстителем патріаршого престолу.

На протязі всього першосвятительського служіння Патріарха Тихона Церква не мала змоги отримати статус юридичного лиця в рамках радянської номенклатури. Проте такий статус отримали обновленці. Без статусу юридичного лиця всі єпархії і парафії «тихонівської» Церкви перебували в СРСР на напівлегальних правах і не могли здійснювати свою діяльність за кордоном. Тому певна лояльність зі сторони Патріарха Тихона і патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра до радянської влади мала за мету посприяти задля отримання відповідного статусу.

Митрополит Петро (Полянський), будучи патріаршим місцеблюстителем, у свою чергу призначив ряд своїх заступників. Тільки одному з них – митрополиту Нижньогородському Сергію (Страгородському) – вдалося приступити до виконання своїх обов`язків, які він виконував з 1925 по 1936 роки.

Митрополит Сергій фактично продовжив лінію своїх попередників і 29 липня 1927 року випустив свою апологію («Декларація митрополита Сергія»), в якій виражав лояльність радянському керівництву. Владика декларував, що негативне відношення радянської влади до віруючих у Росії виявилося внаслідок політичної активності російських емігрантів. Виходячи з цього, митрополит Сергій вимагав від закордонного духовенства підписку про лояльність радянській владі. Щодо тих, хто не підтримував політику владики Сергія, були накладені канонічно-дисциплінарні покарання. Значна кількість єпископату сприйняла даний курс як узурпацію.

Реагуючи на подібні заяви митрополита Сергія, Архієрейський Собор Руської Закордонної Церкви постановив:

• «Закордонна частина Всеросійської Церкви відтепер повинна припинити адміністративні відносини з Московською церковною владою внаслідок неможливості нормальних відносин з нею в силу «пригнічення її безбожною радянською владою, що позбавляє її свободи у своїх волевиявленнях та канонічного управління Церквою».
• Щоб звільнити нашу ієрархію в Росії від відповідальності за невизнання радянської влади Закордонною частиною нашої Церкви від гоніння безбожної радянської влади, Закордонна частина нашої Церкви повинна управлятися сама, згідно священних канонів, вказівок Священного Собору Всеросійської Помісної Православної Церкви 1917-18 рр., постанов Святішого Патріарха Тихона, Священного Синоду і Вищої Церковної Ради від 7/20 листопада 1920 року, при допомозі Архієрейського Синоду і Собору Єпископів під головуванням Київського митрополита Антонія.
• Закордонна частина Руської Церкви вважає себе нероздільною, духовно єдиною частиною Великої Руської Церкви. Вона не віддаляє себе від своєї Матері-Церкви і не вважає себе автокефальною. Вона, як і раніше, вважає своїм предстоятелем патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра і згадує літургійно його ім`я за богослужінням.
• Якщо відбудеться постанова митрополита Сергія і його Синоду про виключення закордонних єпископів і кліриків, які відмовилися висловити лояльність радянській владі, із кліру Московського Патріархату, то така постанова буде НЕКАНОНІЧНОЮ».

Даний документ був підписаний митрополитом Антонієм і 11 архієреями РПЦЗ. 21 червня 1928 року митрополит Сергій оголосив про розпуск Вищого Церковного Управління Закордоном, а також, що у випадку нерозкаяння архієреї РПЦЗ будуть заборонені в священнослужінні і підзвітні церковному суду. Архієрейський Синод РПЦЗ постановив, що дані рішення було прийнято під тиском ОГПУ, яке намагалося розколоти російську еміграцію. Через шість років постановою від 22 червня 1934 року митрополит Сергій заборонив у служінні єпископат РПЦЗ, у зв`язку з постановою РПЦЗ від 1923 року про невиконання російської церковної влади, прийнятих під тиском радянського керівництва. Тому дану заборону митрополита Сергія Архієрейський Собор РПЦЗ відхилив як незаконну.

26 вересня 1937 року митрополит Петро, місцеблюститель патріаршого престолу прийняв мученицьку кончину. Постало питання, кого РПЦЗ повинна поминати в якості предстоятеля Руської Церкви. У грудні 1937 року Архієрейський Собор РПЦЗ постановив: «Поминать митр. Кирилла [Казанского] как Местоблюстителя Московского Патриаршего Престола и Возглавителя Русской Церкви за проскомидией и в частных молитвах, но от возглашения его имени за Богослужениями воздержаться, чтобы не навлечь на него тяжких гонений со стороны безбожной власти большевиков. Настоящий акт хранить без опубликования, во свидетельство будущим временам о законном преемстве возглавления Русской Церкви. Вместо же открытого поминовения имени митр. Кирилла Собор постановил поминать “Православное Епископство Церкве Российския».

Показовим є факт прийняття кліриків Московського Патріархату в РПЦЗ, що власне, і свідчить про сприйняття «зарубіжниками» Московського Патріархату. 16 серпня 1938 року Архієрейський Собор постановив, що клірики, котрі переїжджають з Росії (юрисдикція митрополита Сергія) можуть бути допущені в церковне спілкування без усякого чинопослідування, так як вони не можуть нести відповідальності за рішення своєї ієрархії (владики Сергія).

10 травня 1944 року Архієрейський Синод РПЦЗ постановив, що єдиною канонічною церквою в Україні являється Українська Автономна Церква Московського Патріархату. Ті архієреї автономної Церкви, які в кінці Другої Світової війни приєдналися до РПЦЗ, були прийняті без усякого відречення від керівництва Московського Патріархату.

Дана практика дещо видозмінилася 9 листопада 1959 року, коли Архієрейський Собор РПЦЗ прийняв рішення, що клірики Московського Патріархату, котрі мають бажання приєднатися до РПЦЗ мають детально вивчатися на предмет того чи не є вони агентами. Якщо даний епізод має місце, то Архієрейський Синод РПЦЗ має відмовити в дійсності їхнього рукоположення. В інших випадках клірики можуть бути прийняті в юрисдикцію РПЦЗ по чину, який застосовувався для обновленців.

Клірики Московського Патріархату, які приєднувалися до РПЦ,З повинні були писати наступну відозву: «Я <…> искренне сожалею о своем пребывании в составе клира Московской Патриархи, находящейся в союзе с богоборческой властью. Отметаю все беззаконные действия Московского священноначалия в связи с поддержкой им богоборческой власти…». Чинопослідування РПЦЗ щодо кліриків МП через покаяння став відповіддю на прийняття в тому ж 1959 році архієпископа РПЦЗ Пантелеімона (Рудика) в МП також через покаяння.

Далі буде

МАРК ОБНОРСЬКИЙ