Нещодавно у ВР з‘явився проект ЗУ «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором». Задумку радо сприйняла Інтернет-спільнота. Інтрига зросла через затримку появи самого тексту проекту закону. Простір для фантазії був великий – хтось хотів би бачити там економічні санкції, хтось – обмеження реєстрації чи діяльності.

Не втримався від коментаря й відомий філософ, релігієзнавець та публіцист Олександр Саган.  На його думку, текст, який з‘явився на сайті Верховної Ради, відверто розчарував і ще раз підтвердив неможливість втручання у врегулювання державно-церковних відносин нефахівців. Головна ідея законопроекту в тому, що його автори намагаються використати давню ідею багатьох українських експертів щодо підписання угод між державними органами та керівництвом Церков, які діють в країні. Але кулуарність підготовки законопроекту та відсутність обговорення в експертному середовищі зіграла злий жарт із цим законопроектом – за умови прийняття такого тексту як діючого закону, він «вдарить» передусім по іміджу держави, а не по структурах УПЦ, як це, очевидно, планувалося авторами, і реакція світової спільноти не змусить довго чекати.

Найбільш спірною, на думку релігієзнавця, є стаття 5 проекту закону. Він вбачає в цій статті копіювання досвіду Ізраїлю щодо обрання Єрусалимського Патріарха. Оскільки Єрусалимська ПЦ поширена на території Ізраїлю, Йорданії та Палестини, то кандидати на посаду патріарха мають одержати згоду урядів цих країн, проте цей факт часто викликає штучні кризи у Церкві. Щоправда, на думку Сагана, пропонований статтею алгоритм дій влади в наших реаліях скоріше нагадує досвід радянських Рад у справах релігій, коли влада намагалася домогтися особистої лояльності єпископату та священиків існуючому режимові шляхом погодження їх кандидатур за принципом керованості.

Окрім того, згідно з новим проектом, призначення регіонального керівництва відбувається після погодження відповідних кандидатур з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії. Таким чином київські чиновники мають погоджувати тисячі кандидатур, про які й гадки не матимуть – такі погодження у 99% випадків перетворяться у просту формальність і паперову тяганину.

 Обурив публіциста також той факт, що автори законопроекту вважають, що для припинення діяльності релігійної організації члени останньої повинні «систематично (!) порушувати чинне законодавство України». Олександр Саган висловив риторичне запитання: «Цікаво, «систематично» – це раз у рік, місяць чи щотижня? У нас є унікальна Церква, що 25 років порушує як свої статутні документи та конфесійні канони, так і світське чинне законодавство – це достатній термін для «систематичності»?»

Наймасштабнішим пунктом та найбільш нереальним для реалізації залишається пункт другий, який вимагає, щоб у тримісячний термін понад 12,7 тисяч релігійних організацій, які зареєстровані в Україні, подали свої «необхідні документи» (!?) до центрального органу виконавчої влади для укладення угоди. Але ж як департамент Мінкульту, в якому справами державно-церковних відносин займається 15 осіб, зможе опрацювати таку кількість «необхідних документів»?

Надцікавим, на думку коментатора, також залишається факт спроможності доведення керування церквою з території держави-агресора. Адже формально у «Статуті про управління Української православної церкви» фактично йдеться лише про один пункт (п.5, Розділ 1), який вказує на її належність до Руської ПЦ («УПЦ об’єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії і є самокерованою частиною Руської ПЦ»), але додаток «самокерована» дозволяє УПЦ доводити, що її керівний центр є у Києві.

«Аналізований законопроект є типовою популістською спробою окремих політичних сил сподобатися виборцям. Проте фахівці у популізмі не завжди є фахівцями у державно-церковних відносинах», – підсумував релігієзнавець.