В першій частині трилогії на тему створення Єдиної Помісної Церкви в Україні було описано одну з основних перепон, яка стоїть на заваді єдності українського Православ’я. Адже безсумнівно – першочерговою проблемою в ситуації є українські церковні розколи.

Та варто зазначити, що не лише розколи заважають сьогодні єдності українців православного віросповідання. Наступним не менш важливим фактором є значний вплив українського політикуму на церковне життя нації. Тобто, в державі, де Церква відокремлена від держави як інституції на законодавчому рівні, на ділі все зовсім по-іншому.

На превеликий жаль, історія зовсім не вчить лідерів та представників релігійних організацій України. Знову і знову, хтось – більше, хтось – менше, але вступають в альянси з тими чи іншими політичними силами. Зазвичай останні використовують перших у приватних цілях, будуючи свою риторику з розрахунком на ідеологічні вподобання членів церков, в яких політики вбачають потенційний електорат.

Чи сприяє подібна ситуація подоланню церковного розділення в Україні? Спробуємо розібратись.

Проблема №2: політика в Церкві

Ні для кого не є великою таємницею, що український політикум, як провладний, так і опозиційний, зацікавлений в підтримці тієї чи іншої релігійної конфесії. Метою подібної цікавості політичних сил є зовсім не благий намір подолання міжконфесійних конфліктів в Україні, а навпаки – їх загострення.

Допоки в Україні існує міжконфесійне протистояння, очевидно, що доти політичні сили можуть грати на релігійних почуттях населення. Саме тому стає зрозумілим, що для політикуму вигідні два варіанти існування православних за віросповіданням церковних спільнот на території України: в стані постійної міжусобиці, з чого політики мають неабияку користь, використовуючи маніпуляції на дану тему в своїй риториці, або – повністю підконтрольними правлячій владі, до чого особливо штовхають православні конфесії зараз.

Впровадження «єдиної помісної» чинною владою будь якими методами та за будь яку ціну, є зовсім не прагненням подолати внутрішньодержавний конфлікт на релігійному ґрунті, а бажанням створити підконтрольну організацію, через яку можна буде ретранслювати власні стратегічні плани. В певній мірі подібний план реалізовано зараз через УПЦ КП.

Саме «Київський патріархат» не лише почав відкрито висловлювати свої претензії на те, аби отримати де-факто статус державної конфесії, але і реалізував це в реальності, повністю злившись з чинною владою. Та насправді цей союз показав всю шкідливість подібних альянсів. Фактично було відтворено певний історичний період Візантійської імперії, коли симфонія між церковною і світською владою принесла велику шкоду саме першим.

Не дарма в «Київському патріархаті» так активно включились в просування провладного політичного курсу. Замість того, аби проповідувати християнські цінності, в храмах УПЦ КП все частіше лунають заклики до підтримки  так званого євроінтеграційного курсу чинної влади та боротьби з інакодумцями та тими, хто не поділяє політичних переконань маргінальної більшості. Сам Філарет взявся боротись з корупцією та хабарництвом, а окремі представники духовенства УПЦ КП відкрито ставлять заполітизовані кліше, розділяючи українців на своїх та чужих.

Не варто також забувати про факт передачі Трапезного храму заповідника «Софія Київська» у власність УПЦ КП. Варті уваги також і абсурдні закони, які ледь не щомісяця тиражуються депутатами та чиновниками Міністерства Культури, адже і вони цілковито орієнтовані на  отримання користі «Київським патріархатом». По суті складається враження, що влада відпрацьовує борг перед УПЦ КП, а в «Київському патріархаті», в свою чергу, віддають свою данину за отримані бонуси.

Та чи тривалим буде подібний союз? Що станеться з УПЦ КП, якщо раптом за певний період часу до влади прийдуть люди, які не будуть зацікавлені в їхніх послугах? А чи гарантують собі в «Київському патріархаті» те, що через певний час їм не доведеться розділити відповідальність за помилки тих, з ким вони утворили симфонію?

Спосіб вирішення

Прагнучи церковної єдності, необхідно чітко зрозуміти, що Церква і політикум – речі несумісні. Тому, даючи можливість політикам втручатись в церковні процеси, конфесії прирікають будь-які спроби об’єднання на повний провал. Тому перш ніж говорити про подолання церковних розколів в Україні, потрібно обов’язково виключити політичний фактор з даного процесу.

Подібна ізоляція від політики в певній мірі виправдана і з богословської точки зору, особливо зважаючи на природу Церкви. Церква – Богом встановлена інституція, яка, як говорить Євангеліє, – «не від світу цього». Протягом усієї церковної історії змінювалось обличчя світу, зникали і з’являлись країни, впроваджувались та йшли в забуття політичні режими з їхніми лідерами. Однак, протягом всього цього часу, Церква зберегла свою «земну прописку» саме тому, що лишалась універсальною.

Цінності, які несе у світ Православне християнство, спрямовані на те, аби не втрачати своєї актуальності за будь-яких історико-політичних обставин. Коли Церква допускає у своє єство чужорідні домішки, через певний час відбувається процес цілковитого відторгнення… не лише самої сторонньої матерії, але й тих, хто допустив подібне втручання в церковний організм.

Сергій Назарчук