«Патріарх» Філарет (в миру – Михайло Антович Денисенко) досить неоднозначна постать в історії Української Православної Церкви. Його життєвий шлях можна поділити на два етапи: до розколу і – після.
Багато хто зі старшого покоління єпископату УПЦ пам`ятаэ Філарета як ревного служителя та стійкого захисника ідеалів єдності Церкви. Як казав Михайло Семенович Литвиненко (колишній регент Володимирського собору): «…служакой был…».
Але гордість та амбіції поклали початок краху Денисенка. Філарет говорив, що гордість великих ламає, але пізніше сам став жертвою цього гріха. Бажання бути патріархом Московським переважало в ньому всі інші чесні та не дуже бажання. Сучасники тих подій стверджують, що Денисенко настільки був впевнений в своїй перемозі на виборах Предстоятеля РПЦ, що навіть перевіз деякі свої речі до Москви ще до Собору 1990-го.
Та Собор обрав іншого. Цей факт вплинув на різку зміну позиції митрополита Філарета. Почався терор архієреїв Української Православної Церкви. Було висунуто жорсткі вимоги щодо підписання звернення до всіх можливих інстанцій про автокефалію УПЦ без соборного обговорення. Відбувалися зміщення з кафедр незгідних єпископів. Все це послужило причиною для розгляду діяльності Філарета на соборі в Даниловому монастирі у 1992-му році.
У 2013 році Філарет в інтерв`ю 5 каналу від 16.03.2013 (програма «Портрети – патріарх Філарет») сказав наступне: « ніяких клятв у Москві не було (стосовно Собору 1992 – Авт.)…, якщо просто обіцяв і не виконав – це не так важливо,…якби моя паства і президент сказали йти на спокій – то я б пішов…». Прикро, що для православного єпископа голос народу лунав гучніше, ніж голос Церкви.
В 1992-му році після прибуття у Київ відбулася усім відома прес-конференція, на якій Філарет заявив протилежне тому, що говорив у Москві. Таким чином було покладено початок розколу УПЦ. Заручившись підтримкою президента Кравчука, низки депутатів (Червоній, Скорик, Поровський та ін.), представників спецслужб та частини «автокефалістів», яких силою і погрозами змусили прийняти цей проект, було створено «Київський Патріархат».
Пізніше Мстислав Скрипник (перший «патріарх» УПЦ КП) так висловлювався щодо особи Філарета: «Жодна з Помісних Церков не вважає Філарета митрополитом. І трагедія сьогоднішнього українського православ’я в такому явищі як філаретівщина. На жаль, це не хочуть зрозуміти люди, що підтримують його в уряді. Адже доки існуватиме філаретівщина, криза в українському православ’ї не пройде».
Пізніше частина «автокефалістів» вийде з «Київського Патріархату». На цей крок вони підуть виключно через персону Михайла Антоновича, адже він не вважав за потрібне рахуватися з ними. Подібне явище не раз траплятиметься в стосунках між УАПЦ та УПЦ КП. Останнім прикладом стала невдала спроба об’єднання цих двох конфесій в єдине ціле. Першопричина зриву об’єднання лишилась незмінною.
В середині 90-х років XX століття галицькі «автокефалісти» існували самостійно, обравши собі нового очільника – Димитрія Ярему. Ярема так висловлювався про Філарета: «Філарет порушив клятву, він позбавлений священницького сану, а головне – ми не бачимо в ньому, так би мовити, духу віри. Він політик – і більше нічого. І всі, хто організував УПЦ КП і бореться за неї, думають не про Бога і Правду, а про особисту і політичну вигоду. Тепер українська схизма загрожує всьому Православ’ю, якщо її вчасно не зупинити. І назва їй — філаретівщина: Філарет свідомо відриває Україну від ядра Православної Церкви – Вселенського Православ’я і через видимість, подібність церкви, заміну духовно-чистій Церкві на світ риз і театральності, – веде людей в пекло, в обійми Люцифера. І сам він став Люцифером України, злісним, темним її духом».
«Митрополит» УАПЦ Мефодій (Кудряков), який свого часу займав посаду керуючого справами УПЦ КП теж відійшов від цього альянсу: «Філарет в духовному світі є злочинцем. Його опікають такі люди як депутати Поровський, Червоній та інші, які, втративши совість, узяли в свої руки владу в церкві, диктують їй свої умови, прикриваються церквою для затвердження своїх політичних цілей».
Коментарі представників УАПЦ стосовно УПЦ КП та її очільника варто вважати важливими та невід’ємними від усвідомлення загальної картини біографії псевдопатріарха. В першу чергу, це допомагає скласти об’єктивну картину того, яким чином створювалась і будувалась УПЦ КП. Сьогодні Філарет звинувачує УАПЦ в тому, що вона керована Москвою. Хоча, подібне звинувачення з його вуст лунає на адресу всіх, хто посмів перейти йому дорогу. А коли мова заходить про примарну автокефалію УПЦ КП, Денисенко розкидається прокляттями в бік РПЦ та всіх з ним незгідних. Беручи до уваги всі вищенаведені факти, виникає запитання: чи допустив би він автокефалію УПЦ, якби став Предстоятелем РПЦ?
Марк Авраменко
