Іспит на соборність

Фундамент відродження соборного життя Української Церкви було закладено саме Патріаршою Грамотою 1990 року. Вже 29 жовтня 1990 року відбувся перший Собор Єпископів Української Православної Церкви, який, по-перше, прийняв Статут про управління Української Православної Церкви, а, по-друге, постановив скликати в листопаді Собор за участі не тільки ієрархів, але й представників духовенства, монастирів, духовних шкіл та мирян. Цей великий Собор зібрався в Києві 22-23 листопада 1990 року. Він став першим після 1918 року Всеукраїнським церковним Собором з таким широким представництвом. Собор 1990 року затвердив Статут про управління, а також обрав Предстоятелем Української Православної Церкви митрополита Філарета (Денисенка).

Також на Соборі 1990 року розгорнулася дискусія з приводу майбутнього канонічного статусу Православної Церкви в Україні. В ході дискусії стало зрозуміло, що ідея автокефалії Української Православної Церкви викликає палкі суперечки. Серед духовенства та мирян були як прибічники, так і противники повної незалежності нашої Церкви. Однак, усі делегати зійшлися на тому, що в будь-якому разі здобуття автокефалії має відбуватися суто канонічним шляхом. Крім того, Собор підкреслив, що засуджує дії так званої «Української Автокефальної Православної Церкви» на чолі з Мстиславом (Скрипником), яка діє всупереч церковним канонам та фактично політизує церковне життя.

За таких умов Українська Православна Церква мала всі можливості для поступового розвитку. Нажаль, як свідчить історія, розпад імперії та формування на її уламках нових держав не може минути безконфліктно. Історичні переломи завжди приводили до глобальних соціальних потрясінь, що не могли не зачепити й церковне життя. Ця закономірність не оминула й новітню історію України. Вже з кінця 1989 року в західних областях України розпочалося відродження Української Греко-Католицької Церкви, через що відбувалося чимало зіткнень на релігійному ґрунті. В свою чергу, «Українська Автокефальна Православна Церква», що протягом кількох десятиліть існувала лише в еміграції, почала відновлювати свою діяльність в територіальних межах України. Все це загострило міжконфесійну ситуацію в державі до нечуваного до того часу рівня.

Окрім того, з’явилися й небезпечні тенденції в середині самої Української Православної Церкви. Так, Статут про управління 1990 року надавав Предстоятелю Української Церкви широкі повноваження, що вже досить скоро стало загрозою для повноцінного соборного життя. Наприклад, за Статутом 1990 року Синод Української Православної Церкви мав складатися з п’яти членів (враховуючи і Київського Митрополита).  При цьому Предстоятель сам мав викликати єпископів для присутності в Синоді (розділ IV, пункт 1 та розділ V, пункт 9 Статуту). Ця норма Статуту фактично передавала усі повноваження у формуванні Синоду в руки Київського Митрополита. Предстоятель міг викликати для участі в засіданнях Синоду виключно своїх прибічників, закриваючи до нього доступ небажаних ієрархів. Якщо ж згадати, що Предстоятель обирався пожиттєво і процедура його можливого відсторонення від влади не була чітко прописана в Статуті, стає очевидним, що митрополит Філарет, нажаль, не зміг опиратися спокусі пристосувати Статут до своїх владних амбіцій. Сьогодні, озираючись на події того часу, ми можемо констатувати, що 1990 року не лише соборне управління в Православній Церкві України не було відроджене, але й були створені певні перешкоди для розвитку інституту соборності. Предстоятель отримав можливість зосередити в своїх руках фактично необмежену владу. І саме ця загроза стала реальністю вже наступного року.

1991 рік став доленосним в історії нашої країни. Після багатьох десятиліть бездержавного існування, український народ зміг відродити свою державу. 24 серпня було проголошено Акт про державну незалежність України. З цього часу ми почали будувати нову демократичну державу, вільну від тоталітаризму та войовничого атеїзму. Після проголошення державної незалежності України митрополит почав форсувати ідею повної незалежності (тобто автокефалії) Української Церкви. Ця ідея, що було очевидним вже під час соборних дискусій 1990 року, викликала в церковному середовищі палкі суперечки. Однак митрополит замість проведення відкритої братської дискусії почав фактично нав’язувати Церкві своє бачення її майбутнього розвитку. І саме цей диктат однієї особи в сумі з втручанням в церковне життя політичних чинників, дуже швидко спровокував церковний розкол.

Варто пояснити, що сама по собі ідея автокефалії будь-якої Помісної Церкви не несе нічого негативного. Автокефалія це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій Помісній Церкві є свідченням кількісного та якісного зросту цієї Церкви, свідченням її спроможності до самостійного буття. І тому надання автокефалії має бути обумовлене лише внутрішніми церковними чинниками. Політичні важелі не мають бути визначальними під час прийняття рішення про канонічний статус Церкви.

 

Однак історія свідчить, що дискусії про повну незалежність (автокефалію) тієї чи іншої Церкви завжди починалися після здобуття політичної незалежності державами, в межах яких існували ці Церкви. Так було в Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Албанії. Саме отримання цими країнами державної незалежності ставало приводом для обговорення питання про новий канонічний статус Помісних Церков. Тому не дивно, що в Україні після проголошення державної незалежності почалась дискусія про можливе здобуття ще й незалежності церковної. Не зважаючи на те, що значна частина духовенства та мирян не підтримувала ідеї автокефалії, колишній митрополит Філарет за підтримки державних органів влади узяв курс на форсоване проголошення церковної незалежності.

В результаті, замість відкритої церковної дискусії було застосовано адміністративний тиск та примус. Крім того, вище державне керівництво почало відкрито втручатися в церковні справи, вимагаючи від митрополита повного відділення від Московського Патріархату. В результаті митрополит Філарет скликав в Києві з 1-го по 3-тє листопада 1991 року Собор Української Православної Церкви, на якому під його тиском було прийнято звернення до Московського Патріарха з проханням надати Українській Церкві автокефалію. Хоча усі єпископи Української Церкви підписали ухвалу Собору, все ж після Собору частина його учасників заявила, що не підтримує прийнятих рішень. Стало очевидним, що ідея автокефалії не була підтримана в повній мірі представниками УПЦ, і спроби силоміць просунути цю ідею можуть спричинити церковне протистояння.

В січні 1992 року три правлячі архієреї Української Православної Церкви єпископи Чернівецький Онуфрій, Тернопільський Сергій та Донецький Аліпій заявили про відклик своїх підписів під документами Собору 1991 року. Одразу після цього митрополит скликав Синод, який прийняв рішення про зміщення усіх трьох ієрархів з їх кафедр. Крім того, був знятий з посади намісник Києво-Печерської Лаври архімандрит Єлевферій (Діденко), який з більшою частиною братії Лаври виступив проти курсу митрополита Філарета. Усе це показало, що Предстоятель Української Церкви намагається діяти скоріше як одноосібний диктатор, ніж як перший серед рівних. І саме це спричинило швидке загострення протистояння в Українському Православ’ї.

Звернення українського єпископату, прийняте в Києві в листопаді 1991 року, було розглянуто Архієрейським Собором Руської Православної Церкви, який працював з 31 березня по 5 квітня 1992 року. Собор утримався від остаточного вирішення питання про автокефалію Української Церкви. Було вирішено відкласти розгляд цього питання до наступного Помісного Собору Руської Православної Церкви. Крім того, після відвертої дискусії Собор дійшов висновку, що дії митрополита Філарета спричинили суттєве загострення внутрішньої церковної ситуації в Україні. В результаті митрополит Філарет дав обіцянку, що збере Собор Єпископів Української Православної Церкви, на якому заради церковного миру зречеться своїх повноважень Предстоятеля. Проте він не виконав своєї обіцянки. Повернувшись до Києва, митрополит заявив, що дав обіцянку під тиском і тому вважає її недійсною. Ці заяви викликали обурення українського єпископату, який переважною більшістю повністю підтримав рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Усі спроби вплинути на митрополита Філарета були безуспішними. Тому 30 квітня 1992 року в Житомирі зібралася нарада єпископів, на якій дії Предстоятеля були кваліфіковані як клятвопорушення. Учасники наради наполягали на тому, що митрополит Філарет має скликати Собор Єпископів і відмовитися на ньому від повноважень Предстоятеля.

Щоправда, тогочасний митрополит Філарет усі ці заклики проігнорував. В результаті в Українській Церкві склалася надзвичайна ситуація, яка вимагала швидких і рішучих дій. 6 травня у Москві відбулось розширене засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви. Митрополит Філарет на це засідання не з’явився. Синод засудив усі заяви Київського митрополита щодо рішень, прийнятих Архієрейським Собором 31 березня – 5 квітня 1992 року, та заборонив митрополиту Філарету діяти в якості Предстоятеля Української Церкви. Синод також закликав його до 15 травня 1992 року скликати Собор Єпископів Української Православної Церкви та подати на ньому своє прохання про відставку.

Однак і це рішення Синоду було проігнороване митрополитом Філаретом. Тому 21 травня Священний Синод Руської Православної Церкви доручив старшому за хіротонією українському єпископу митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму скликати та провести Собор Єпископів Української Православної Церкви для обрання нового Предстоятеля Української Православної Церкви. У відповідь на ці рішення митрополит Філарет заявив, що вважає їх «безпідставними та недієздатними».

27 травня на виконання рішень Священного Синоду Руської Православної Церкви Харківський митрополит Никодим скликав у Харкові Собор Єпископів Української Православної Церкви. В роботі Собору взяли участь 17 архієреїв Української Православної Церкви. Ще три єпископи не змогли з’явитися на Собор з різних причин, але пізніше заявили про підтримку прийнятих у Харкові рішень. І лише сам митрополит Філарет та єпископ Почаївський Яків (Панчук) принципово відмовилися від участі в Соборі. Отже, Харківський Собор був вільним волевиявленням практично усього українського єпископату.

Собор висловив недовіру митрополиту Філарету, змістив його з посади Предстоятеля Церкви та заборонив у священнослужінні до остаточного вирішення цього питання Кіріархальною Церквою. Після цього таємним голосуванням було проведено обрання нового Митрополита Київського та всієї України.

«Коли працював Собор у Харкові, я за дорученням Священного Синоду Руської Православної Церкви перебував у відрядженні в Фінляндії. З 19 по 29 травня того року тривала Дев’ята богословська співбесіда з Євангелічно-Лютеранською Церквою Фінляндії. Мені було доручено очолити делегацію Московського Патріархату, що брала участь в цій зустрічі. І ось, 27 травня пізно ввечері на наше робоче засідання несподівано прибув сам Президент Фінляндії Мауно Хенрік Койвісто з букетом квітів. На той момент ми ще не знали про події, що відбулись у Харкові. Отже, першим, хто мене офіційно поздоровив з обранням на Київську кафедру фактично став голова Фінляндської республіки. Наступного дня 28 травня Святіший Патріарх Алексій видав грамоту, якою благословив мене на Предстоятельске служіння в Україні. Вже тоді я відчув, що Господь поклав на мене дуже важкий хрест, але я був впевнений, що Господь подасть мені й сили цей хрест понести.

Згадуючи події тих років, я вважаю за потрібне ще раз підкреслити особливе значення Харківського Собору, перш за все, у справі відродження соборного управління в Українській Православній Церкві. Собор чітко засвідчив: Церква живе соборністю. Церквою не має керувати одноосібний диктатор, яким би талановитим він не був та яку б високу посаду не займав. В складних політичних та внутрішньоцерковних умовах Харківський Собор обрав вірний канонічний шлях розвитку нашої Церкви. Незважаючи на політичний тиск, єпископат Української Церкви показав, що не вважає політичні чинники вирішальними у розвитку Церкви. Тим самим було покладено підвалини подальшого шляху Українського Православ’я в нових умовах.

11 червня в Москві пройшов Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, на якому відбувся церковний суд над митрополитом Філаретом. Його було позбавлено священного сану та усіх прав, пов’язаних з перебуванням у клірі. Однак сам бувший митрополит, на жаль, не підкорився цим рішенням та продовжив свою розкольницьку діяльність. Прикро й те, що розкол було суттєво підсилено втручанням в конфлікт органів державної влади. 15 червня 1992 року Президія Верховної Ради Україні оприлюднила заяву (№ 2446-XII), в якій говорилося, що влада вважає рішення Харківського Собору незаконними. Це означало, що держава фактично підтримала розкольницькі дії бувшого митрополита Філарета та його прибічників. І хоча в лютому 2011 року Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності визнав, що вказана заява Президії Верховної Ради не була нормативним правовим актом, все ж тоді, в 1992 році цю заяву українська громадськість сприйняла як пряму підтримку церковного розколу.

В результаті, коли я прибув до Києва 20 червня 1992 року, я не мав змоги ані зайняти офіційну резиденцію Київських митрополитів, ані звершувати богослужіння у Кафедральному Володимирському соборі. Мене тоді ласкаво прийняла до своїх стін Києво-Печерська Лавра, яка і донині лишається фактичним духовним та адміністративним центром Української Православної Церкви. Так почалося моє служіння в Українській Православній Церкві.»

 

 

Доповідь Блаженнішого Митрополита Володимира : «Українська Православна Церква на межі тисячоліть : досягнення та виклики».( До 20-ї річниці Харківського Собору Єпископів УПЦ)

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

Scroll Up