Справа єпископа Іоанна Бондарчука

Час читання: 7хв.

Постанова

Священного Синоду Руської Православної Церкви

14 листопада 1989 р.

Розглядали питання про заштатного єпископа Іоанна (Бондарчука), який учинив розкол у Львівській єпархії.

ДОВІДКА: Протягом останніх років єпископ Іоанн, колишній Житомирський, неодноразово звертався з клопотанням до Святійшого Патріарха і Священного Синоду про переведення його з Житомирської єпархії в одну з єпархій закарпатського регіону України, мотивуючи значним погіршенням стану його здоров`я. Так, в одному із свої прохань єпископ Іоанн пише «Стан мого здоров`я …з кожним днем погіршується» (23.06.88 р.). Про «постійне погіршення стану здоров`я» говориться і в проханні від 10.07.89 р. «Не допустіть, щоб я помер наглою смертю», – в проханні від 01.08.89 р. У проханні від 23.08.89 р. він повідомляє, що перевід необхідний йому для того, щоб «не поправити своє здоров`я, а зберегти своє життя».

На одному з подібних прохань Святіший Патріарх Пімен  поклав таку резолюцію : «09.08.89. Єпархії не вибирають, і даються вони архіпастирю не для підтримки здоров`я. Слід покласти душу свою за вівці своя».

На підставі його прохань і поданого ним медичного висновку та фотографії в оголеному вигляді з припискою: «знімок, який, як мені здається, вичерпує всі питання», розглянувши це, Священний Синод 13 вересня 1989 року ухвалив рішення про звільнення єпископа Іоанна за штат з визначенням йому персональної пенсії для лікування і по одужанні його мати міркування про призначення на кафедру.

Однак після цього єпископ Іоанн у листі на ім`я Святішого Патріарха і Священного Синоду від 18.09.1989 пише: «стан мого здоров`я дає можливість мені активно і плідно трудитися на ниві Христовій … Я повен сил та енергії». Враховуючи це, єпископ Іоанн був запрошений на засідання Священного Синоду 3 жовтня 1989 року, на якому Священний Синод ухвалив: «Беручи до уваги, що преосвященний Іоанн, на підтвердження попередніх прохань, подав медичний висновок, яким і керувався Священний Синод при усуненні його від керівництва Житомирською єпархією, запропонувати преосвященному єпископу Іоанну подати медичний висновок про його працездатність з тим, щоб надалі мати підставу для міркування про призначення його на кафедру».

Після цього 9 жовтня 1989 р. єпископ Іоанн подав прохання «призначити його на архієрейське служіння». До цього прохання було додано медичний висновок іншого змісту, що він «цілком працездатний».

Слідом за цим 22 жовтня 1989 р., всупереч церковному канону, – «єпископ, який залишив свою єпархію внаслідок хвороби, не може ні висвячувати, ні займати церкви і самовладно священнодіяти без дозволу місцевого єпископа» (Сардикійський Собор, правило 17), самовладно відслужив Божественну літургію в храмі свв. Апостолів Петра і Павла Львівської єпархії, висвятив диякона й учинив розкол, назвавши його «Українською автокефальною апостольською православною Церквою греко-українського обряду», а себе – її «першоієрархом».

А 1 листопада 1989 року телеграмою повідомив у Московську Патріархію «…про свій вихід зі складу ієрархії Руської Православної Церкви».

За благословенням Патріаршого Екзарха всієї України митрополита Київського і Галицького Філарета, преосвященний архієпископ Львівський і Дрогобицький Іриней мав тривалу і докладну бесіду з єпископом Іоанном і наставляв його, дотримуючись церковних канонів, не учиняти розколу в Церкві і не розривати хітону Христового. В цьому ж дусі ченці Свято-Успенської Почаївської Лаври і духовенство Львівської єпархії при особистих зустрічах з єпископом Іоанном переконували його зберегти  єдність Церкви і не порушувати церковного миру.

Однак усе це ніяк не вплинуло на єпископа Іоанна.

Згідно з церковним судочинством єпископ Іоанн був запрошений на засідання Священного Синоду 13 листопада 1989 року для розгляду його справи. У двох телеграмах 12 і 13 листопада єпископ Іоанн відмовився прибути на засідання Священного Синоду і сповістив, що назавжди вибув з підлеглості Руської Православної Церкви і що він одержав сан архієпископа від очільника так званої Української автокефальної Православної Церкви у США «митрополита» Мстислава Скрипника, який не перебуває в євхаристичному та канонічному спілкуванні з Православними Церквами через своє неканонічне походження.

Так звана Українська автокефальна Церква стала одним з видів церковних розколів, який виник  на Україні в 1921 році в умовах церковних смут та увійшов у свідомість православного народу як Церква «самосвятів». Це найменування пояснюється тим,  що всупереч церковним православним догматам і канонам священики самовільно «висвятили» собі єпископа, проте, як відомо, єпископа можуть, згідно з апостольськими правилами, висвятити два чи три єпископи, а священики таких повноважень у Церкві не мають. Тому ця релігійна організація ніколи не була визнана жодною православною Церквою.

За часів фашистської окупації України для підтримки окупаційного режиму і за його допомогою були спроби створити релігійну організацію, яку теж називали «Українською автокефальною православною Церквою».

Усе це робилося всупереч церковним канонам, проти волі законної ієрархії. І цього разу, як і в першому випадку, це об’єднання, котре називало себе «Українською автокефальною православною Церквою», було відхилене Православними Церквами.

Ця релігійна організація не була визнана українськими православними єпископами на окупованій Україні і була засуджена Архієрейським собором Руської Православної Церкви 28 березня 1942 року.

Єпископ Полікарп Сикорський, який очолював так звану українську автокефальну православну церкву, та єпископи були позбавлені священного сану. Священики, висвячені ними, визнані незаконними, а священнодійства їхні – безблагодатними.

Таким чином, їхні послідовники, де б вони не існували, не визнаються і не можуть визнаватися православною церквою ні єпископами, ні священиками.

Розглянувши вищеописане питання, Священний Синод вважає, що тяжким гріхом і духовним падінням єпископа Іоанна, колишнього Житомирського, є те, що він через самочинне «збіговисько» і заяву  про свій відхід від Матері-Церкви учинив розкол, «інший олтар піднісши» (Апостольське правило 31). Цим він завдає шкоди не лише своїй душі, а й відвертає від Церкви і веде за собою деяких нестійких кліриків і мирян. Такий гріх, якщо він залишиться нерозкаяним, за вченням святих отців Церкви, не змивається навіть мученицькою кров`ю.

УХВАЛИЛИ:

1. Виходячи з усього вищевикладеного і на підставі 15 Правила Константинопольського Двократного Собору, згідно з яким, якщо єпископ насмілиться відступити від спілкування із своїм Патріархом і вчинить розкол, то Святий Собор постановляє позбавити такого всякого священства, Священний Синод, констатуючи впертість і нерозкаяність єпископа Іоанна, з глибоким жалем і з почуттям болю, турбуючись про єдність Церкви і маючи піклування про спасіння віруючих, змушений заявити про позбавлення єпископа Іоанна священного сану і чернецтва ( див. ІІ  Вселенський, правило 6; Карфагенський 38; Антіохійський 5; Карфагенський 10; Константинопольський Двократний 13 та ін.). Надалі іменувати його Василем Миколайовичем Бондарчуком. Усі священнодійства, які можуть здійснюватися ним після даної постанови, вважати недійсними, хіротонії – безблагодатними, церковні розпорядження – незаконними.

  1. Надалі до розкаяння забороняються у священнослужінні клірики, котрі мають церковне спілкування з Василем Бондарчуком, а відправлювані ними священнодійства і таїнства – вважаються безблагодатними і неспасенними, згідно з Апостольськими правилами 10 і 11, які твердять: «Коли хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б це було б в домі: такий нехай буде відлучений»; «Коли хто, належачи до кліру, з відлученим від кліру молитися буде: нехай буде відлучений і сам».
  2. Глибоко сумуючи через спокусу, яку приніс у душі віруючих колишній єпископ Іоанн, закликаємо православних чад церковних не мати із забороненим у священнослужінні духовенством ніякого молитовного спілкування і не звертатися до них за здійсненням таїнств, щоб не погубити свої душі для спасіння і вічного життя.
  3. Дану постанову Священного Синоду довести до відома єпископату, кліру і мирян Руської Православної Церкви.
  4. Просити Святійшого Патріарха Пімена сповістити про це рішення Священного Синоду Предстоятелів Помісних Православних Церков.

Схожі публікації