Екс-митрополит Філарет: «Української мови не існує, а є лише польсько-жидівський гібрид»

Час читання: 13хв.

Коли слухаємо сьогодні, як «патріарх» Філарет насилу підбирає українські слова, розповідаючи про свою любов до України, згадуються його гучні фрази, що їх він казав ще перебуваючи на посаді справжнього митрополита (до розколу, вчиненого ним – ред.).

Коли в УАПЦ піднялося питання про перехід з церковно-слов’янської мови богослужінь на українську, Філарет сказав:

 «Ми не повинні йти на повідку у цих рухівців, та й взагалі української мови не існує, а є лише польсько-жидівський гібрид».

Автокефалії він називав «силами пекла», всі їхні дії «підступами бісівськими», а саму УАПЦ – «каналізацією, куди течуть всі нечистоти».

Коли ж ще 1989 року було внесено пропозицію щодо перейменування Церкви в Україні на «Українську Православну Церкву», Філарет відповів:

«Ніколи Української Церкви не було, немає і не буде!».

Злет

Що ж за людина Михайло Антонович Денисенко, колишній постійний член Священного Синоду Руської Православної Церкви, Екзарх України, митрополит Київський і всієї України, а нині «патріарх» Київський і всієї Руси-України Філарет?

Свого часу він піднявся на саму верхівку церковної влади. Він був вікарієм Ленінградської єпархії з дорученням керувати Ризькою єпархією; вікарієм Московської єпархії; ректором Московської Духовної Академії і Семінарії; понад тридцять років очолював патріарший Екзархат України – Митрополит Київський завжди вважався другим за значенням після Патріарха архієреєм Російської Православної Церкви і найвпливовішим з постійних членів Священного Синоду. А після смерті Святійшого Патріарха Пимена став Місцеблюстителем.

Митрополит Філарет: “Демократію потрібно тиснути танками як в Литві”

Тут слід зауважити, що традиційно Місцеблюстителі патріаршого престолу зазвичай ставали Патріархами.

І митрополит Філарет почав перевозити до Білокам’яної свої речі і навіть пошив собі розкішний куколь (повсякденний головний убір Руського Патріарха) – готувався до обрання.

Саме в цей період життя Митрополит Київський і Галицький Філарет зауважив, що «демократію потрібно тиснути танками як в Литві».

Ці висловлювання дуже яскраво характеризують людину, яка претендує на звання духовного лідера України. Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, що майже сорок років тому висвятив Філарета в єпископи, висловив думку про те, що майбутній розкольник і анафемат «ще в зародку був призначений для обману, лестощів і владолюбства».

Проте Патріархом його не обрали – його  репутація була досить дискредитована і за нього проголосувала меншість. Тому він і вирішив взяти реванш на батьківщині – не пропадати ж вже готовому Патріаршому куколю!

Напередодні референдуму 1991 року, за результатами якого Україна була оголошена незалежною країною, в Києві пройшов Собор УПЦ, який звернувся до Матері-Церкви з проханням надати їй повну канонічну самостійність.

Філарет не сумнівався, що майбутній Собор РПЦ подарує автокефалію, і він все ж стане главою автокефальної Церкви (це бажання ніколи його не залишало).

Уже заздалегідь було прийнято Статут, в якому йшлося про те, що предстоятель УПЦ обирається довічно. І якби все пішло згідно плану, складеного Філаретом, він мав би практично необмежену владу за типом тієї, яку має Папа Римський, та лише в межах України.

Цілком логічно, що Архієрейський Собор РПЦ мав свою думку з цього приводу. На ньому було зазначено, що ситуація в Україні не покращилася, а навпаки, виникли нові загрози поділу. І значну частку відповідальності поклали на предстоятеля УПЦ, який втратив довіру більшості єпископів, втратив моральну чистоту і не може служити символом церковної єдності.

Митрополит Філарет погодився з критикою на свою адресу, і перед Хрестом і Євангелієм дав архіпастирське слово скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви, на якому він обіцяв подати прохання про свою відставку з поста її Предстоятеля.

Падіння

Але, повернувшись до Києва і отримавши підтримку тодішнього президента України Леоніда Кравчука, з яким був знайомий ще з часів роботи останнього в ідеологічному відділі ЦК Компартії України, Філарет збирає прес-конференцію.

На прес-конференції він оголошує про те, що всі обіцянки він давав під тиском, тому ніякої заяви про відставку не буде. І взагалі, піти зі свого поста не може, бо відповідає за Українську Православну Церкву перед Богом. Не забув при цьому згадати про свою нібито самопожертву заради незалежності УПЦ і про підступи «імперської церкви-насильниці».

Ось як виглядало створення нової «церкви»:

У передбаннику філаретівського кабінету жменька аферистів (Філарет з Євгенією Петрівною (цивільна дружина «патріарха»), десяток переляканих автокефалістів, релігієзнавці-атеїсти на чолі з А. Колодним, нардепи-комсомольці і есбеушники) оголосили себе втіленої багатовікової мрією – єдиної помісною церквою УПЦ-КП, якій відтепер належать всі банківські рахунки і майно УПЦ і УАПЦ.

Керівником нової організації оголосили главу УАПЦ Мстислава, заступником – Філарета, керуючим справами – Масендича.

Ні віруючі, ні священноначалля УПЦ і УАПЦ про подію ні сном, ні духом не знали. Мстислав взагалі дізнався лише шостого дня, відлучив від своєї Церкви всіх учасників афери, а згодом звернувся до Генпрокуратури з вимогою притягнути аферистів до кримінальної відповідальності.

Однак Філарету не повірив, в першу чергу, український єпископат. Тим паче, деякі з архієреїв були присутні на Архієрейському Соборі.

Філарет був оголошений клятвопорушником, у багатьох парафіях перестали поминати його ім’я за богослужінням, а деякі єпархії подали прохання про перехід під безпосередню юрисдикцію патріарха Алексія ІІ.

Так було покладено початок розколу, який все глибше вражав тіло Української Православної Церкви. І ось в травні 1992 року в Харкові відбувся Собор українського єпископату, на якому були присутні вісімнадцять із двадцяти архієреїв (митрополити, архієпископи і єпископи). На ньому Філарет був зміщений з посади і заборонений в священнослужінні, а Предстоятелем УПЦ було обрано уродженця Хмельницької області, архієрея РПЦ митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).

Це рішення було схвально сприйнято більшістю Помісних Православних Церков і їх Предстоятелями, які надіслали на адресу Святійшого Патріарха Алексія ІІ телеграми з висловленням підтримки рішень Харківського Собору і визнання митрополита Володимира єдиним законним Першоієрархом УПЦ.

Потім відбувся Архієрейський Собор РПЦ, на якому розглянули всі пункти звинувачень, висунутих у Заяві єпископату УПЦ проти колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета. На підставі проведеного судового розгляду (церковного, звичайно) були засвідчені наступні його злочини:

  1. «Авторитарні методи управління Українською Церквою і Київською єпархією, вчинене ігнорування соборного голосу Церкви, прояви жорстокості і зарозумілості у стосунках з побратимами по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність співчуття і християнської любові.
  2. Спосіб життя, який не відповідає вимогам канонів і кидає тінь на Церкву.
  3. Клятвопорушення, адже екс-митрополит не дотримався слова, даного перед Хрестом та Євангелієм.
  4. Свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору, хула та наклеп на Собор, а отже і на Православну Церкву.
  5. Вчинення священнодійств, в тому числі дияконських, пресвітерських та єпископських хіротоній в стані канонічної заборони.
  6. Одноосібне присвоєння собі соборної влади, адже Філарет загрожував накласти заборону на архієреїв, які, діючи відповідно до канонів і Статуту Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня 1992 року рішення про усунення його з поста Митрополита Київського і всієї України із забороною в служінні.
  7. Учинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів і призначення їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, та іншими злочинними діями».

Було проведено голосування, в результаті якого Собор постановив:

  1. «Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) теперішнього сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в клірі.
  2. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня ц.р. (1992 – Авт.), а також всі заборони, накладені ним на кліриків та мирян з 6 травня ц.р., незаконними і недійсними …
  3. Рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви про виверження митрополита Філарета (Денисенка) і єпископа Якова (Панчука) з теперішнього сану і про позбавлення їх усіх ступенів священства довести до відома Предстоятелів усіх Помісних Православних Церков “.

Філарет цьому рішенню не скорився і ще з більшою завзятістю продовжив будувати «свою» церкву.

Не будемо згадувати минуле та розповідати про всі гидоти, які він, разом зі своїм кумом Леонідом Кравчуком, творили в справі руйнування Церкви. По суті, УПЦ КП – це політичний бізнес-проект, що лише гримується під церкву, до якого багато державних чиновників доклали свої нечисті руки. За їхньої підтримки денисенківські молодчики почали захоплювати храми і монастирі, церковне майно і парафіяльні каси.

Зрештою, безмежне терпіння Матері-Церкви лопнуло. 23 лютого 1997 року “за продовження Філаретом розкольницької діяльності, поширення розколу за межі Російської Православної Церкви, що, зокрема, привело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві; за прийняття в «спілкування» розкольників з інших Православних Церков” і за багато інших злочини проти Церкви і Віри Архієрейський Собор РПЦ ухвалив:

“Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде йому анафема перед усім народом”.

Давайте підіб’ємо підсумок сказаному.

Якщо ще раз скористатися порівнянням Церкви і Збройних Сил, то можна сказати, що розжалуваний у рядові генерал, спираючись на родинні та ділові зв’язки, захопив штаб округу, оголосив себе командувачем і став призначати своїх прихильників на посади, створювати нові дивізії і полки, що знаходяться у нього в підпорядкуванні, оголошувати в них заклик новобранців …

Зрозуміло, що в реальності такого бути не може. Але армія – це структура земна, видима, а Церква, в повному обсязі розуміння – організація духовна, Божественна, незрима. Ось і здається, що і храм такий же, і батюшка такий же, і співають так само, і Божественна служба така ж – але ні, це тільки видимість, тільки зовнішня форма, тільки картинка …

Але під усім цим немає духовного змісту, немає благодаті, немає апостольських повноважень … І тому ніякі дії, вироблені в такій церкві, не освячені Святим Духом і є, по суті, звичайним обманом. А першим обманщиком і батьком брехні, як говорить Святе Письмо, був сам сатана.

Ось і святий Лаврентій Чернігівський, передбачаючи розкол в українському Православ’ї, говорив: «Коли з’явиться мала свобода, будуть відкриватися церкви, монастирі і ремонтуватимуть їх, тоді все лжевчення вийде назовні разом з бісами і безбожниками таємними і сильно на Україні повстануть проти канонічної Православної Церкви, її єдності і соборності. Цих єретиків буде підтримувати безбожна влада, а тому будуть віднімати у православних церкви і вірних бити. Тоді Київський Митрополит (недостойний цього звання) разом зі своїми однодумними архієреями і ієреями сильно похитне Церкву Руську. Сам піде у вічну погибель, як і Юда. Але всі ці наклепи лукавого і лжевчення в Русі зникнуть, а буде Єдина Церква Православна – Руська».

Розглянемо ще кілька цитат уже наших сучасників і якщо можна так сказати, сподвижників Михайла Денисенка в справі руйнування канонічної Української Православної Церкви.

Коли «патріарха» УАПЦ Мстислава запитали, як взагалі могла виникнути така структура як УПЦ КП, він відповів:

«Гроші, гроші і гроші»

А коли «патріарх» УПЦ КП Володимир (Романюк) став цікавитися фінансовим станом свого заступника Філарета і закидати правоохоронні органи заявами з вимогою порушити проти нього кримінальні справи, то його знайшли мертвим в Ботанічному саду. Причому, переважна більшість людей, які знали біляцерковну ситуацію, схилялися до того, що його вбили. І в «замовниках» ніхто не сумнівався.

«Патріарх» УАПЦ Димитрій (Ярема) так прокоментував рішення харківського Архієрейського Собору 1992 року:

«Філарет порушив клятву, він позбавлений священицького сану, а головне – ми не бачимо в ньому, так би мовити, духу віри. Він політик – і більше нічого. І всі, хто організував УПЦ КП і бореться за неї, думають не про Бога і Правду, а про особисту і політичну вигоду. Тепер українська схизма загрожує всьому Православ’ю, якщо її вчасно не зупинити … І назва їй – філаретовщина: Філарет свідомо відриває Україну від ядра Православної Церкви – Вселенського Православ’я, і ​​через видимість, подобу церкви, заміну духовно-чистої Церкви на світ риз і театральності – веде людей до пекла, в пащу Люцифера. І сам він став Люцифером України, злобним, темним її духом …»

«Патріарх» УАПЦ Мстислав (Скрипник):

«Жодна з Помісних Церков не вважає Філарета митрополитом. І трагедія сьогоднішнього українського православ’я в такому явищі як філаретовщина. На жаль, це не хочуть зрозуміти люди, які підтримують його в уряді. Але ж поки буде існувати філаретовщина, криза в українському православ’ї не мине».

«Єпископ» Мефодій, керуючий справами УПЦ КП:

«Філарет в духовному світі є злочинцем. Його опікують такі люди як депутати Поровський, Червоній та інші, які, втративши совість, взяли в свої руки владу в церкві, диктують їй свої умови, прикриваються церквою для затвердження своїх політичних цілей ».

Отже ті, які розуміють суть денисенківської церкви, називають її театром, «богослужіння» в ній – виставами, а «священиків» – рядженими.

Ті, які не розуміють, а бачать лише яскраву картинку та чує гарний спів – не бачать ніякої різниці між храмами Української Православної Церкви та УКП КП.

А ті, які все розуміють, але продовжує ходити або, тим паче служити в цій церкві – самі собі готують духовну смерть.

І тут вже вибір за кожною конкретною людиною – йде вона до Бога чи від Нього.

В слов’янських мовах слово «ортодокс» означає послідовну людину, що неухильно дотримується принципів будь-якого навчання або світогляду. В англійській воно має два значення – одне відповідає вищенаведеному, а інше означає «православний».

Цей суто лінгвістичний приклад прекрасно ілюструє розуміння значною частиною світової спільноти суті Православ’я – неухильне дотримання принципів! І, природно, той, хто хоч на йоту відступає від цих принципів, відступає і від самого Православ’я.

Усього вищесказаного більше ніж досить для розуміння того, чим є автокефальна та розкольницькі церкви, їх «священство» та ієрархія. Лишається сподіватися, що коли в душі кожної окремої людини виникне або ж зміцніє бажання піти до церкви, вона зробить вірний вибір.

джерело

Схожі публікації