1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. З історії об`єднання Автокефальної та Автономної Церкви, або Уроки минулого для сьогодення (частина 1)

З історії об`єднання Автокефальної та Автономної Церкви, або Уроки минулого для сьогодення (частина 1)

«Нам пропонується модель, яка нагадує візантійську модель, прийняту Сталіним у 43 році. Створення церкви під державний запит. Такий експеримент проводився кілька разів, і в тому числі в 92 році, коли намагались об’єднати дві церкви: з’явилась третя, і стосунки не покращились. В цьому процесі не вистачає активності самої церкви. Немає найнеобхіднішого  –  міжцерковного діалогу, спільних проектів, налагодження стосунків не лише на рівні єпископату, а священства і мирян…»

Архієпископ Ігор Ісіченко

Спроби створення «державної» Церкви в історії України відбувалися уже неодноразово. Напевно, такий підхід і породжує нові розколи, адже не враховується суто церковний, еклезіологічний контекст. Правило «незалежній державі – незалежну Церкву» кожним сприймається по-різному, і від даного проекту залишається тільки назва. У період військової окупації України у роки Другої світової війни була спроба насильного об`єднання Автокефальної та новоутвореної Автономної Церкви в одну структуру. Та такий, здавалось би, позитивний намір не увінчався успіхом. Для сучасних реалій це показовий урок, адже тим, хто безпосередньо стоїть сьогодні за проектом «автокефалії», варто проаналізувати сповна факти минулого.

Перед самим початком війни екзарх України митрополит Миколай (Ярушевич) виїхав у Москву. 19 вересня 1941 року Київ був залишений радянськими військами, і владика Миколай не зміг повернутися в Україну, залишившись за лінією фронту.

Внаслідок відсутності екзарха в окупованій німцями Україні почалися процеси по влаштуванню ієрархічного церковного управління. Вони проходили за участю двох паралельних структур: автокефальної та автономної. 18 серпня 1941 року більшість православних єпископів, які залишилися на окупованій території України, зібралися на собор у Почаївській лаврі і проголосили створення Автономної Української Церкви, яка знаходилася в канонічній залежності від Руської Церкви. Вони формували своє положення згідно рішення Всеросійського Помісного Собору 1917-18 рр. про створення Української Автономної Церкви в складі Руської. На соборі у Почаєві були присутні: архієпископ Олексій (Громадський), архієпископ Симон (Івановський), єпископ Пантелеімон (Рудик) та єпископ Веніамін (Новицький). Старший із правлячих архієреїв Православної Церкви в Україні архієпископ Олексій (Громадський) наділявся правами митрополита області.

Таким чином, було покладено початок діяльності Автономної Української Православної Церкви. 1 вересня 1941 року у своєму посланні митрополит Олексій обґрунтував рішення не відновлювати канонічну підлеглість митрополиту Діонісію (Валединському), який висловив свої претензії на всю канонічну територію України. Владика Олексій вказував на ті факти, що західні землі увійшли в склад СРСР, а місцеві єпархії – в склад Московського Патріархату, і митрополит Діонісій письмово відмовився у 1939 році від своїх прав на ці території.

Визнаючи свою канонічну залежність від Руської Церкви, учасники собору в Почаєві, безумовно, не мали права скасовувати Екзархат, який, власне, ними і не був заснований. Тому і новостворена автономія не була визнана Предстоятелем Руської Православної Церкви Митрополитом Сергієм і екзархом України митрополитом Миколаєм (Ярушевичем). Однак до членів автономної Української Церкви в подальшому не були застосовані канонічні санкції, це було зумовлено виключно важкими обставинами військового часу. 25 листопада 1941 року новий собор єпископів у Почаївській лаврі обрав митрополита Олексія (Громадського) Екзархом України.

В той час Предстоятель Польської Церкви митрополит Діонісій (Валединський), який заявляв про свої юрисдикційні права на Україну, не визнав Автономну Українську Церкву. Окупаційна влада чітко виконувала вказівки щодо релігійної політики нацистів, які виключали будь-який зовнішній церковний вплив на окупованих територіях. Тому вони не допускали розповсюдження Польської Церкви на територію України. Тоді митрополит Діонісій почав підтримувати створення так званої «антимосковської» Автокефальної Української Церкви. Ще раніше, 2 серпня 1941 року він возвів в сан архієпископа єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) (1875-1953 рр.), а дещо пізніше, 24 грудня того ж року, призначив його адміністратором (керуючим) в Україні.

Автокефальний рух в Україні виник ще з самого початку німецької окупації. Спочатку він був зумовлений на співпраці представників автокефалії з націоналістично налаштованими політичними силами. Митрополит Діонісій, не маючи можливості розповсюдити свій вплив на території України, почав підтримувати уже сформований на той час «автокефальний вектор». Ця підтримка відбувалася навіть незважаючи на те, що рух за автокефалію був ініційований групою «самосвятських» священиків та мирян, які їх підтримували. Вони у вересні 1941 року, після початку німецької окупації, створили Церковну Раду, орган, схожий на той, що існував у роки громадянської війни. Керівництво цього органу направило у Варшаву прохання прислати в Київ єпископів. Ця організація отримала благословення владики Діонісія, і подібна ж структура, як у Києві, була створена у Рівному. Цей рух був явно антиканонічним і первинно переслідував виключно політичні мотиви. Німецьке керівництво було повністю зацікавлене у створених конфронтаціях між автокефалами і автономістами щодо релігійної політики. 5 лютого 1942 року патріарший місцеблюститель митрополит Сергій у своєму посланні до пастви в Україні осудив антиканонічну діяльність архієпископа Полікарпа і закликав православних «не піддаватись всім промовам спокусника і не входити з ним у будь-яке спілкування».

Своє послання владика Сергій закінчував закликом: «Преосвященних же архіпастирів України братерськи прошу сміливо та молитовно стояти на сторожі своїй і не давати Богом даної пастви на поталу вовкам, котрі її нищать». В цих словах митрополита Сергія чітко відображена позиція щодо автокефального руху на чолі з Полікарпом (Сікорським) і підтримки Автономної Церкви, як єдиної канонічної. Дещо пізніше, 28 березня 1942 року, архієпископ Полікарп (Сікорський) був заборонений в служінні патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм. При винесенні рішення було зазначено: «Треба зазначити, що при обміні думками зі Вселенським, Антіохійським та Єрусалимським Патріархами з’ясувалась цілковита єдність наша у поглядах щодо необхідності церковного суду над єпископом Полікарпом за звершені ним найтяжчі злочини проти нашої Святої Христової Православної Церкви».

В загальному по Україні під час окупації рівень прихильності до Автокефальної Церкви не перевищував 30%. У східних областях їхній вплив був мінімальним. Так, у Дніпропетровській єпархії на 318 автономних парафій приходилося лише 10 автокефальних. В Чернігівській єпархії автокефальні приходи взагалі були відсутніми. У Ніжині під впливом окупаційної влади був відкритий один автокефальний храм, але через  відсутність прихожан через декілька місяців він перестав діяти.

4 жовтня 1942 року у Луцьку відбувся собор автокефальних єпископів. У Луцьк, де знаходився архієпископ Полікарп, прибули архієпископ Олександр (Іноземцев), єпископи Никанор (Абрамович), Ігор (Губка), Михаїл (Хороший), Мстислав (Скрипник), Сильвестр (Гаєвський), Геннадій (Шипринкевич), Платон (Рафальський) і В`ячеслав (Лисицький). Того ж дня, перед початком богослужіння архієпископи Полікарп (Сікорський) і Олександр (Іноземцев) були зведені в сан митрополита, а єпископ Никанор (Абрамович) – у сан архієпископа. Возведення владики Полікарпа в митрополичий статус не було випадковим, а швидше за все, першим етапом перед початком головного діяння – розглядом проекту про об`єднання Автокефальної та Автономної Церков в одну структуру – Українську Православну Церкву. Швидше за все, учасники і співучасники діяння в такий досить напружений момент сподівалися, що під тиском обставин можна створити нову релігійну структуру виключно політичної направленості. Учасники собору у Луцьку підтримали даний проект.

Однак зі сторони Автономної Церкви подібних ініціатив не спостерігалося. Відомо, що архієпископ Полікарп (Сікорський) в період 1942 року вів переписку з митрополитом Олексієм (Громадським). Цілком ймовірно, що її зміст в тій чи іншій мірі стосувався і питання про об`єднання. Однак про хоча би якісь результати, які би були втілені в певні декларації чи дії,  нам невідомі. Правду кажучи, у травні 1942 року владика Олексій зазначав, що являється прихильником автокефалії Української Православної Церкви, але при умові, що вона буде канонічною, тобто що з цим погодяться всі Помісні Церкви, в тому числі і Московська Патріархія. Митрополит Олексій не являвся противником української церковної незалежності, але, на відміну від розкольників, не ставив Церкву на службу національній ідеї. Владика ясно розумів, що порушення канонів при організації церковного управління являється відступленням від православ`я.

В тій чи іншій мірі послідовники Автокефальної Церкви розуміли, що знайти компроміс з автономістами буде непросто, оскільки ряд канонів ними був не дотриманий. Зокрема це стосувалося самого «липківського» священства. Тому акт об`єднання з автономною Церквою вважався для «полікарпівців» важливим і в плані набуття певної вагомості у суспільстві, про що вони, звісно, не могли сказати, на відміну від Автономної Церкви, яка користувалася серед населення авторитетом.

Після обговорення проекту про об`єднання собор автокефалів направив до митрополита Олексія (Громадського), який в той час знаходився у Почаївській лаврі, представників в особі двох членів Синоду Автокефальної Церкви – архієпископа Никанора (Абрамовича) і єпископа Мстислава (Скрипника). Після переговорів 8 жовтня 1942 року в лаврі був підписаний наступний документ:

«АКТ. Року Божого 1942, 8 жовтня. Свята Почаївська Лавра.

Ми, що нижче підписалися, Високопреосвященніший Владика Митрополит Алексій та представники Собору Єпископів Святої Української Православної Церкви, уповноважені постановою Собору Єпископів, – архієпископ Никанор і єпископ Мстислав, склали даний акт про наступне:

Приймаючи до уваги, що нинішнє розділення Православної Церкви в Україні на два напрямки фатально відображається на житті Церкви та українського народу та деморалізуюче впливає на вірних і серйозно негативно відбивається на справах спокою та миру, так необхідних для кінцевої перемоги, котру завершує німецька армія над безбожним більшовизмом, постановили: припинити церковне розділення на наступних умовах:

Визнати, що Українська Православна Автокефальна Церква вже існує.

Українська Православна Автокефальна Церква має єдність з усіма Православними Церквами через Його Блаженство, Блаженнішого Митрополита Діонісія, котрий до Всеукраїнського Помісного Собору є Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу.

Вищим органом управління Української Автокефальної Православної Церкви до Всеукраїнського Помісного Собору є Священний Собор Єпископів України, котрий керує церковним життям України через Священний Синод.

Священний Синод складається з п’яти старших єпископів України, а саме: Високопреосвященнішого Олександра, митрополита Пінського і Поліського, Високопреосвященнішого Алексія, митрополита Волинського і Житомирського, Високопреосвященнішого митрополита Полікарпа, архієпископа Луцького і Ковельського, Високопреосвященнішого Никанора, архієпископа Чигиринського і Високопреосвященнішого Симона, архієпископа Чернігівського і Ніжинського. Обов’язки Секретаря Священного Синоду, а також заступника неприсутнього члена Священного Синоду виконує Преосвященний Мстислав, єпископ Переяславський.

Священний Синод на першій сесії розгляне всі питання, пов’язані з об’єднанням, будь то розділ єпархій і кафедр між усіма сущими єпископами, і повністю вирішить всі справи, котрі не передбачені даним актом, пов’язані з об’єднанням.

Першу сесію Священного Синоду скличе старший по хіротонії митрополит, присутній на засіданні.

Всі невідповідності канонічного характеру, котрі виникли до розділення, нами розглянуті і більше не існують.

Копія даного акту розсилається всім єпископам об’єднаної Української Автокефальної Православної Церкви Високопреосвященнішими Митрополитами Алексієм та Полікарпом зі вказанням обов’язкового оголошення у всіх церквах України та вказівкою негайно припинити молитовне розділення. Після оголошення даного акту у всіх церквах України відслужити подячний молебень господу за дар взаємного напоумлення та об’єднання.

Підписано у Святій Почаївській Лаврі 8 жовтня 1942 р.

Алексій, митрополит Волинський і Житомирський;

Никанор, архієпископ Чигиринський;

Мстислав, єпископ Переяславський».

Підписання даного документа являлось однозначним успіхом автокефалістів. В складі нового Синоду більшість належала їм. Із п`яти його членів тільки двоє являлися представниками автономної Церкви. При цьому важливо зауважити, що зі сторони автономістів згода на об`єднання тільки належала митрополиту Олексію (Громадському). Інші єпископи не показували подібних симпатій щодо об`єднання і не надавали ніяких повноважень владиці Олексію приймати рішення від усього єпископату. Практично на зустрічі з представниками Автокефальної Церкви владика Олексій представляв лише самого себе.

Марк Обнорський

Попередній запис
У Туреччині почав служити призначений від РПЦ священик
Наступний запис
На Раді регіонального розвитку Порошенко говорив, як Москва вкрала церкву

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее