Як ми анонсували раніше, найближчим часом церковна криза перекинеться саме на Балкани. Судячи з останніх подій, Фанар планує посилити тиск на Сербську Православну Церкву, яка є найближчим союзником РПЦ. «Больові точки» СПЦ уже окреслено і, що найцікавіше, серед них є й цілком несподівані.

Чорногорія

Небувала активність спостерігається в церковному середовищі Чорногорії, яка залишається однією з найбільших закордонних територій Сербської Церкви. Через кілька років після акції «Не дамо Светиње», яка продемонструвала небувалий підйом Сербської Церкви в Чорногорії, уряд Чорногорії змінив підхід до Церковного питання з урахуванням українського досвіду. Оскільки прямий тиск на СПЦ на даному етапі є непідйомним кейсом, у Чорногорії вирішили використати наявний потенціал і зростаючий конфлікт між церковним Белградом і Фанаром.

Уряд Чорногорії взяв в оборот невизнану Чорногорську Православну Церкву, яку пропонує визнати точно так само, як це було з ПЦУ. Водночас, у розвитку такого сценарію зацікавлений і Фанар. Достеменно не відомо, чи є якісь контакти між СПЦ і греками з цього приводу, однак, судячи з усього, питання Чорногорії стоїть на порядку денному, оскільки дедалі більше повідомлень з цього приводу з’являється в медіасфері.

Наприклад, глава ЧПЦ Борис Бойович дав розлоге інтерв’ю українському греко-католицькому виданню РІСУ, в якому вельми відверто розкрив деталі його подальшої політики з метою визнання з боку Фанару. І йдеться не тільки про співпричастя, а про надання Томосу про автокефалію. Що характерно, Бойович зробив пас Фанару, заявивши, що формат із наданням автокефалії, як у Македонської Церкви, їм не цікавий. Чорногорські схизматики прекрасно усвідомлюють, що якщо їм щось і перепаде, то виходити воно має виключно з рук Константинопольського патріарха.

Водночас звертає на себе увагу зустріч президента Чорногорії Якова Мілатовича з главою Кіпрської Церкви, який повністю лояльний до політики патріарха Варфоломія. Хоча Македонські ЗМІ різняться в інформації щодо того, чи обговорювалося питання визнання ЧПЦ з боку церковного Лімассола, можна з упевненістю припускати, що консультації з архієпископом Георгієм проходили саме з цього питання. У принципі, цього слід було очікувати, з огляду на попередні спроби влади Чорногорії витіснити Сербський патріархат із території країни.

Македонія

У ситуації, що склалася, вкрай насторожує позиція Македонської Православної Церкви, яка буквально нещодавно вийшла зі статусу церковного розколу, відразу ж отримавши автокефалію від кіріархальної Сербської Церкви. Можна сміливо стверджувати, що в СПЦ поквапилися з автокефалією Македонської Церкви, оскільки свідомість ієрархів МПЦ проявляє себе, як явно недозріла до тієї відповідальності, що настала після щедрого кроку з боку Белграда.

Один за одним представники МПЦ демонструють не лише незадоволеність автокефальним статусом, який їм надав Сербський патріархат, а й готовність іти на відверті канонічні злочини заради лояльності з боку Фанару, який, вочевидь, заблокував визнання нового стану МПЦ з боку інших Помісних Церков. У Македонській Церкві дедалі гучніше лунають заяви про те, що її представники готові на співслужіння з ПЦУ, якщо Фанар гарантує їм послаблення хватки і продовження легалізації автокефального статусу на Всеправославному рівні.

Тривожність цієї ситуації полягає не тільки в тому, що МПЦ, ледве вийшовши зі стану розколу, вже демонструє готовність співучасті в новій схизматичній політиці Фанару. Основне питання в цьому випадку – незадоволеність отриманою автокефалією від Сербської Церкви. Саме цей момент є основоположним в утвердженні Константинопольського патріарха в ролі «східного папи». Хоча канонічність Томосу про автокефалію МПЦ з боку Сербського патріархату не повинна ні в кого викликати сумнівів, у Македонській Церкві, своїми заграваннями з Фанаром, демонструють повну відчуженість та неусвідомлення наростаючої проблеми узурпації церковної влади у Православному світі, чим наразі активно займається Константинопольський патріархат.

Діаспора та інші

Варто зазначити, що крім цілком очевидних проблем, у Сербській Церкві є і «сплячі вулкани». Крім нечисленних хорватських схизматиків, значну увагу звертає на себе сербська діаспора. Крім локальних конфліктів, які греки влаштовують у Помісних Церквах, не згодних з їхнім політичним курсом, Константинопольський патріархат заявляє про свої претензії на всі без винятку національні діаспори, які перебувають у США та Європі. Говорячи простіше, Фанар терпить присутність інших Помісних Церков на зазначених територіях, у ручному режимі регулюючи їхнє існування за посередництвом посольств Сполучених Штатів, у тих державах, де це необхідно.

Оскільки Сербська Церква обрала, на думку Фанару, неправильну сторону в українській церковній кризі, Константинопольський патріархат почав шукати слабкі місця в сербській діаспорі. Поки що, цей процес має характер моніторингу, однак очевидно, що цей «сплячий вулкан» цілком ризикує рвонути при проведенні необхідних маніпуляцій.

Український контекст і «вірус гібридного визнання»

Ще одним важливим аспектом у цьому питанні залишається розширення зони гібридного визнання ПЦУ. Воно полягає в тому, що ієрархи Помісних Церков, так чи інакше вступають у співслужіння з тими, хто до цього мав аналогічний контакт із представниками ПЦУ. Приміром, нещодавно мало місце відкрите і навіть анонсоване сопричастя представників ПЦУ і Болгарського патріархату в Стамбулі. Руська Православна Церква вже заявила про неможливість співслужіння з тими ієрархами БПЦ, які проявили лояльність до ПЦУ таким чином. Водночас, виникає цілком закономірне питання – як реагувати на тих ієрархів Помісних Церков, які не звертають уваги на цю деталь?

Річ у тім, що згідно з православними канонами, той, хто співслужив з відлученим, так само підлягає відлученню автоматично. Тобто, виходячи з цієї логіки, якщо РПЦ визнала неможливим співпричастя із зазначеними ієрархами Болгарської Церкви, відповідно неможливим є співслужіння з тими, хто не соромився контактувати з ними вже за фактом того, що трапилося в Стамбулі. Водночас, ієрархи Македонської та Сербської Православних Церков нещодавно мали такий досвід. 9 червня 2024 року, під час соборної Літургії в Охриді, було зафіксовано факт співпричастя Предстоятеля Македонської Церкви архієпископа Стефана і ієрарха Сербського патріархату єпископа Нішського Арсенія з митрополитом Старозагорським Болгарської Православної Церкви Кипріяном, митрополитом Старозагорським Болгарської Православної Церкви Кіпріяном, який нещодавно співслужив представникам ПЦУ в Стамбулі. Чи означає це, що вірус гібридного визнання ПЦУ, тепер пробрався і в Сербський патріархат?

Як би там не було, Сербський патріархат залишається у вкрай скрутному становищі з огляду на наявні осередки протистояння з Константинополем. Греки талановито маніпулюють православним світом і, здається, що навіть прославлена сербська лояльність до всього російського навряд чи зможе допомогти врегулювати ситуацію, що склалася. Очевидно, що для розв’язання цієї проблеми Сербська Церква повинна піти на повний розрив відносин з Константинопольським патріархатом і об’єднати зусилля з РПЦ, щоб конкретизувати суть претензій до Фанару, які сьогодні є у багатьох, але про них просто бояться говорити відкрито. Навіть сам факт того, що греки не зважають на суб’єктність СПЦ, ігноруючи автокефалію МПЦ, міг би стати серйозною причиною для розбіжностей. Але чи готовий на це піти церковний Белград – це питання залишається відкритим.