Незважаючи на те, що в українському парламенті так і не змогли проголосувати в другому читанні за законопроект №8371, спрямований на заборону діяльності УПЦ, ризик його ухвалення все ще дуже великий. Проте лобісти закону радикально змінили риторику і тепер пропонують дві версії своєї ініціативи – для “публіки” і для “своїх”.

Публічна версія свідчить, що законопроект №8371 насправді не про заборону УПЦ. Мовляв, у законі немає про це й слова, а йдеться про релігійні організації, центри яких розташовані в Росії. Окремо стоять заяви про те, що законом №8371 взагалі хочуть заборонити діяльність РПЦ, яка в Україні, власне, і не діяла. У версії “для своїх” тими самими організаціями з центрами в Росії називають саме юридичні особи, які прямо чи опосередковано визнають своїм центром Київську митрополію УПЦ на чолі з Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.

То чого ж і від кого саме насправді хочуть депутати, які планують проголосувати за законопроект №8371?

Чому закон №8371 – це саме про УПЦ

Після привернення уваги міжнародних правозахисних інституцій до проблеми переслідування та можливої законодавчої заборони Української Православної Церкви, українським парламентаріям, які відповідають за остаточне вирішення церковного питання, довелося змінити риторику. Лобісти закону на перегонки почали розповідати, що закон №8371 насправді спрямований не проти УПЦ.

Найяскравіший представник прихильників заборони Церкви депутат від “Слуги народу” Микита Потураєв сказав із цього приводу таке: “Цей процес вимагає від керівництва УПЦ МП формального виходу з церковних структур РПЦ, таких як єпископат, Синод, синодальні комісії та Міжсоборна присутність, а також офіційного повідомлення про вихід зі складу Російської Церкви. УПЦ МП не зобов’язана змінювати щось у віровченні, літургійній мові, традиційних обрядах, змінювати юліанський календар на григоріанський, а також проголошувати автокефалію або приєднуватися до іншої церкви“.

Такі твердження Потураєва підтверджує і голова Держслужби у справах етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський. “Йдетьсяпро те, що Україна не дозволятиме релігійним організаціям бути в підпорядкуванні центрів, які ведуть війну проти України. Це логічно. Але ми не вимагаємо від них ні поміняти доктрину, ні поміняти канонічне право, ні змінити календар, ні змінити літургійну мову, ні стати частиною іншої церкви. Нічого цього від них не вимагається. Їм тільки кажуть, що ви не повинні бути частиною тієї церкви, яка веде війну проти України”, – сказав глава ДЕСС.

Характерно, всі відповіді на такі звинувачення були дані на Помісному Соборі УПЦ 27 травня 2022 року, в результаті якого було ухвалено низку рішень про незалежність від Російської Православної Церкви. Як пояснював Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, до Статуту УПЦ “було внесено доповнення та зміни, які свідчать не тільки про адміністративну незалежність, яка й до цього існувала, а й про відмежування від Московського Патріархату. Зокрема, це стосується пункту, в якому зазначалося, що Українська Православна Церква є самокерованою частиною РПЦ. Відтепер постанови Соборів РПЦ не є підставою для діяльності Собору єпископів УПЦ. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ. Предстоятель Української Православної Церкви довічно обирається єпископатом УПЦ без подальшого благословення. Так само зі Статуту вилучено пункт про поминання за богослужінням у храмах і монастирях УПЦ імені Патріарха Московського і всієї Русі”.

Простіше кажучи, участь єпископату УПЦ в таких церковних структурах РПЦ, як Собор, Міжсоборна присутність, синодальні комісії та інші установи, було зведено до нуля. УПЦ фактично проголосила повну самостійність у своїх діях, що було передбачувано в умовах російсько-української війни, яка почалася. Відповідно до рішень Собору, було ухвалено і внесено зміни і до Статуту Церкви, щоб закріпити становище Церкви не тільки декларативно, а й законодавчо.

Проте тоді Церкві не повірили. Особисто президент Зеленський розпорядився призначити додаткову експертизу Статуту УПЦ з вимогою “знайти зв’язок із Москвою”. Для цього навіть поміняли голову ДЕСС, звільнивши більш-менш адекватну Олену Богдан і призначивши колишнього комуніста, уродженця міста Чадан Тувинського автономного округу Віктора Єленського, який ніколи не був особливо пієтетним до УПЦ. І коли ГЕСС очолив виконавчий Єленський, “зв’язок УПЦ з Росією” таки знайшовся.

Запрошені Єленським “експерти”, абсолютна більшість з яких були неодноразово викриті у ворожому ставленні до Української Православної Церкви, проаналізували новий Статут УПЦ і дійшли висновку, що горезвісний “зв’язок з Москвою” таки залишився. Увагу “експертів” привернув пункт, у якому йдеться, що “Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні на підставі Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року”.

Незважаючи на всі наступні пункти Статуту УПЦ, які абсолютно впевнено свідчать про незалежний статус Церкви, “експерти” Єленського навіть не збиралися звертати увагу на цілком виразну аргументацію в цьому питанні. Це й не дивно, враховуючи, що Зеленський поставив завдання саме знайти “зв’язок УПЦ з Москвою”, а не довести, що такі взаємини відсутні. За великим рахунком, у самому наказі президента заздалегідь був позначений вектор діяльності ДЕСС і результати цієї так званої експертизи.

У самій УПЦ відносно стримано відреагували на такі “експертні” оцінки. Голова Синодального Юридичного відділу Церкви протоієрей Олександр Бахов заявив таке: “Юридичний відділ подав заяву з вимогою роз’яснити вибір саме цих членів експертизи та висловив недовіру до них, оскільки вони неодноразово відкрито висловлювали своє упереджене ставлення та робили відверто ворожі заяви щодо вірян УПЦ, виявляючи релігійну нетерпимість та ворожість. ДЕСС зобов’язана була забезпечити проведення об’єктивної та неупередженої релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви”.

Незважаючи на такі заяви, які пізніше неодноразово лунали з вуст різних спікерів УПЦ, ніхто вже не збирався слухати виправдань Церкви з цього питання. І сьогодні, коли окремі депутати і чиновники розповідають про те, що законопроєкт №8371 не має на меті заборону Української Православної Церкви, то роблять вони це з фігою в кишені і схрещеними за спиною пальцями. Абсолютно очевидно, що, в разі голосування за цей закон у другому читанні, органи виконавчої влади відразу ж візьмуться за УПЦ.

Такої ж думки дотримується голова Синодального Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Климент (Вечеря). Ієрарх переконаний, що, у разі ухвалення закону №8371, насамперед буде завдано удару по майнових правах релігійних громад УПЦ.

“Таким чином відбудеться масштабна дискримінація віруючих УПЦ – громадян нашої країни. Адже вони безпідставно позбавлятимуться права користуватися своїми храмами, місцями для молитви і будуть змушені здійснювати свої релігійні обряди, десь таємно ховаючись тільки тому, що відмовляються зраджувати свої релігійні переконання. Точно так робили і Ленін, і Сталін, і Хрущов”,– сказав митрополит Климент.

Ієрарх наголосив, що депутати, які лобіюють законопроєкт про заборону УПЦ, свідомо брешуть про те, що нібито він не торкнеться Української Православної Церкви. Саме тому вони не хочуть відправляти законопроєкт на експертизу до Венеціанської комісії, оскільки розуміють, що він порушує базові права і свободи громадян.

“Якщо Потураєв і В’ятрович сказали, що законопроєкт не несе загрози свободи совісті, то вони просто вкотре обдурили. Інакше вони б не боялися його експертизи Венеціанською комісією немов пекельного вогню”,– зазначив архієрей.

Той, чиє ім’я не можна називати

Окремим пунктом варто розглянути втручання представників влади в літургійну практику Церкви. Йдеться про реакцію на поминання під час Богослужінь імені патріарха Московського і всієї Русі Кирила. 27 травня 2022 року, під час Собору УПЦ, щодо цього питання було ухвалено рішення про те, що обов’язок поминати Патріарха Московського під час Богослужінь зберігається тільки за Предстоятелем Української Православної Церкви. Це ж було відображено в оновленому Статуті УПЦ.

Проте Предстоятель УПЦ, розуміючи складність і багатогранність ситуації, що склалася, дав можливість архієреям і священнослужителям на місцях самостійно ухвалювати рішення щодо цього питання. Водночас, згідно з богослужбовою практикою Православної Церкви, Предстоятель УПЦ, під час особливих моментів Богослужіння, природно, згадує, зокрема, і Московського Патріарха Кирила. Цей факт недруги Церкви використовують, як ще один з аргументів для заборони діяльності УПЦ на законодавчому рівні.

Наприклад, один з “експертів” пулу ГЕСС Юрій Чорноморець, заявив з цього приводу наступне: “Онуфрій камуфлює своє поклоніння Гундяєву згадками низки інших предстоятелів. Але не поминає Вселенського патріарха Варфоломія, і не поминає тих предстоятелів, яких не поминає сам Кирило, тобто тих, які визнали ПЦУ. До того ж кожного патріарха чи предстоятеля Онуфрій згадує з одним титулом – Антіохійського Іоанна тощо, а Кирила згадує його повним титулом “Московського і всієї Русі”. “Всея Руси”, куди за московською доктриною входить і Україна, і Білорусь як частини цієї Русі, вірніше – як частини Росії”.

Таким чином, незважаючи на запевнення глави ДЕСС про те, що законопроєкт №8371 не впливає на церковно-канонічну частину буття Церкви, на ділі все виходить зовсім інакше. У ДЕСС прекрасно розуміють, що УПЦ не є автокефальною Церквою і, з церковно-канонічної точки зору, перебуває в духовному зв’язку з Російською Православною Церквою. Проте саме цей факт використовується для шантажу УПЦ на законодавчому рівні. І це незважаючи на те, що той же депутат Потураєв, який активно виступає за ухвалення закону №8371, заявляв, що “ніхто не примушує УПЦ проголошувати автокефалію”.

Російські старообрядці, які змогли

Цікаво, що в дзеркальній ситуації з українськими старообрядцями, які, на відміну від УПЦ, підпорядковувалися своєму центру в Росії на пряму, ГЕСС зробила зовсім протилежні висновки. Мало кому відома Дерев’яноправославна Церква України (до 2022 року – Київська архієпископія Руської Православної Старообрядницької Церкви) – донедавна була складовою частиною Руської Православної Старообрядницької Церкви. Станом на сьогодні ця організація налічує близько 55 храмів на території України і близько 20 тисяч прихильників. Шлях “від Москви” у ДЦУ почався відразу після початку військової агресії Росії проти України. 25 лютого 2022 року на сторінці українських старообрядців у Фейсбук з’явилося звернення такого змісту:

“Боголюбивий владико Корнилій! Звертаюся до Вас, як предстоятеля нашої Святої Церкви. В Україну прийшла кровопролитна війна. Страждають і гинуть невинні мирні люди, жінки й діти, християни. Уже дві доби мирні жителі проводять у бомбосховищах і підвалах. Ракети і бомби падають на колиску Хрещення Русі – град Київ та інші міста і села. Закликаю Вас, як мудрого архіпастиря, який на ділі дбає і піклується про кожну душу, негайно звернутися до президента В. Путіна із закликом і рішучою вимогою НЕГАЙНО ПРИПИНИТИ ВСІ БОЙОВІ ДІЯЛЬНОСТІ та вирішувати все винятково шляхом переговорів і в дусі християнської любові. Іншого шляху немає!”.

У квітні 2022 року, тоді ще – Київська архієпископія РПСЦ, публікує нову заяву, в якій (тезисно) заявляє наступне:

– складна політична ситуація не дає можливості повноцінно взаємодіяти з релігійним центром;

– Київська архієпископія РПСЦ не підтримує позицію окремих представників старообрядницької церкви, які зазіхають на територіальну цілісність і суверенітет України;

– Київська архиєпископія РПСЦ звертається до керівництва РПСЦ з проханням дарування церковної автокефалії;

– право дарування автокефалії визнається виключно за кіріархальною церквою (тобто РПСЦ);

– Київська архиєпископія РПСЦ, з оглядкою на відповідні законопроєкти у Верховній Раді України, просить розглянути питання автокефалії якомога швидше, щоб уникнути тиску з боку держави;

– Київська архиєпископія РПСЦ наголошує на небажанні розриву євхаристійного і молитовного спілкування, незважаючи на те, як складатиметься ситуація надалі.

Природно, що нове звернення Київської архиєпископії РПСЦ викликало жваве обговорення в старообрядницькому середовищі. Особливістю реакції стали письмові відповіді частини єпископату РПСЦ, які, на жаль, не виправдали очікувань українських зібрань. У більшості з них йшлося про те, що питання про надання автокефального статусу українським старообрядцям є не на часі й може бути розглянуте винятково в соборному порядку. Окремі видатні представники старообрядництва запропонували українським зібранням тимчасово перейти під управління Білокриницької митрополії, центр якої розташований у Румунії.

Тим часом у самій Москві в середині жовтня 2022 року таки було скликано собор РПСЦ, на якому, однак, питання дарування автокефалії Київській архієпископії РПСЦ не було розглянуто навіть побіжно. Слід зазначити, що у своїй річній доповіді, підготовленій для прочитання на соборі, глава РПСЦ митрополит Корнилій, навпаки, позитивно відзначив успіхи російської армії на території України, приділивши значну увагу єдності російського та українського народів і згубному впливу Європи на те, що відбувається. Таким чином, і глава РСПЦ, і значна частина представників старообрядницького світу, по суті, не підтримали ідей своїх українських однодумців.

За великим рахунком, керівництво Київської архієпископії РПСЦ, розуміючи вразливість свого становища, в односторонньому порядку бере собі нове найменування – “Древньоправославна церква України”, попередньо реєструючи новий статут організації, з якого, вочевидь, (за аналогією з новим статутом УПЦ, – авт.) вилучили будь-які вказівки або натяки на зв’язок зі своїм духовним керівництвом у Москві. Уже 11 листопада (УПЦ передала в державні органи оновлений статут набагато раніше, – авт.) офіційний сайт ДЕСС України повідомив про те, що державними органами зареєстровано оновлений статут Древлєвоправославної церкви України, в якому було юридично оформлено незалежний центр управління.

Характерно, що зазначений юридичний акт, був по суті оспіваний представниками ДЕСС, як чи не зразковий. 22 січня 2023 року, у статті інтернет-видання “Експрес” із маніпуляційним заголовком “Приклад для УПЦ МП: як старообрядці офіційно відокремилися від Російської Церкви”, начальник відділу співробітництва з релігійними спільнотами Державної служби України з етнополітики та свободи совісті В’ячеслав Горшков так прокоментував вихід українських старообрядців із підпорядкування Московському керівництву: “Представники української частини Церкви були у лавах ЗСУ, всіляко допомагали армії. Не дивно, що віряни і клірики таку політику московського керівництва не підтримали. І ця проукраїнська позиція була одностайна в ДЦУ. Рішення про вихід із підпорядкування Москві ухвалювалося соборно”.

Окрему увагу чиновник приділив лютневому зверненню Київської архієпископії РПСЦ до керівництва організації, зазначивши, що: “це звернення – зразок правильної позиції щодо російської військової агресії. Воно дуже ввічливе, але водночас чітке, недвозначне, де війна названа війною, а агресор названий агресором. І чітко вказані причини, чому українські віряни не можуть перебувати в підпорядкуванні Москві. У документі ясно озвучили бажання отримати автокефалію. Не очікували відповіді з Москви, а просто поставили її перед фактом і почали готувати документи для реєстрації нової Церкви. Звісно, ставлення до цього московського керівництва було негативним. Але що вони могли зробити? Усе в рамках правового поля і церковного канонічного права”.

Крім філії РПСЦ, в Україні є ще три релігійні організації, афілійовані з центрами, що знаходяться в Росії. Серед них: Російська істинно-православна церква (38 громад), Древньоправославна поморська церква (ДПЦ) (35 громад) і Російська древлєправославна церква (РДЦ Новозибківської згоди) (6 громад). І хоча державні органи свідомо додають до цього списку Українську Православну Церкву, є сенс провести аналогії з перетворювальними процесами в Древлєправославній церкві України, які держава – вустами чиновників із ДЕСС – визнала зразково-показовими.

Звернення Предстоятеля Української Православної Церкви про припинення війни було опубліковано в перший же день – 24 лютого. У ньому Блаженніший митрополит Київський і всієї України Онуфрій недвозначно назвав речі своїми іменами: “Сталася трагедія. Росія почала військові дії проти України. Українська Православна Церква завжди була, є і буде зі своїм народом. Я сьогодні звертаюся до всіх вірних УПЦ і до всіх українців: не впадайте в паніку, Господь з нами! У ці дні ми повинні показати свою мужність, ми повинні об’єднатися один з одним у молитві, в любові до Бога, в любові до Батьківщини і в любові один до одного. Нам прикро те, що сталося. Але Бог із нами. Не треба впадати у відчай. Треба в ці дні посилити покаянну молитву за нашу українську землю і за наш народ”.

Окремо Предстоятель звернувся і до президента РФ Володимира Путіна: “Я хотів би звернутися до Президента Росії Володимира Володимировича Путіна. Українська Православна Церква завжди послідовно захищала цілісність і суверенітет нашої держави. І ми сьогодні просимо вас, Володимире Володимировичу, зупинити війну. Наші народи – український народ і російський народ – народи, які вийшли з однієї Київської Дніпровської купелі. І найбільша ганьба для нас, що ми воюємо один проти одного. Війна між такими народами називається Каїновим убивством, тому що вона повторює перший гріх убивства, який стався на землі, коли син Адама Каїн убив свого молодшого брата Авеля”.

Крім цього, Блаженніший висловив слова підтримки українським воїнам: “Нехай Господь береже наших воїнів! Ми сьогодні особливу любов і підтримку висловлюємо нашим воїнам, які захищають нашу цілісність і зберігають нашу землю, наш український народ. Нехай береже Господь усіх вас!”.

Представник ДЕСС окремо зазначив, що українські старообрядці підтримали ЗСУ. Але ж і Українська Православна Церква впродовж усього періоду війни докладає колосальних гуманітарних зусиль щодо українських військових, біженців та інших груп населення, які постраждали внаслідок конфлікту. Десятки мільйонів гривень, тисячі тонн гуманітарної допомоги, підтримка українських біженців за кордоном і на території країни – це лише мала частина допомоги УПЦ військовим і пересічним українцям, наданої силами віруючих Української Православної Церкви.

Куди більш знаковою подією в релігійному полі, ніж реєстрація нового статуту українських старообрядців, став Собор Української Православної Церкви 27 травня 2022 року у Феофанії. Його результатом стала Постанова, в якій, серед іншого, було ухвалено низку заяв і рішень, що більш ніж максимально роз’яснили позицію УПЦ щодо війни РФ проти України, ставлення до заяв патріарха Московського з цього приводу, а так само – проголошення повної незалежності, аж до присвоєння прерогатив повноцінної автокефальної Церкви. Багато з ухвалених рішень, крім іншого, демонструють набагато більшу самостійність, ніж в основних опонентів УПЦ – так званої Православної церкви України.

І, врешті-решт, абсолютно аналогічно і набагато раніше Синодальним юридичним відділом УПЦ було подано для ознайомлення та реєстрації новий Статут Української Православної Церкви, з якого було вилучено будь-які згадки про зв’язки з державою-агресором. До речі, на відміну від оновленого статуту ДЦУ, Статут УПЦ дуже швидко став надбанням громадськості, шляхом його публікації на офіційному сайті тієї самої ГЕСС. Проте російські старообрядці, на думку держави, свій зв’язок із Росією розірвали, а українські православні – нібито ні.

Провина УПЦ в тому, що Вона є

Таким чином, скільки б в УПЦ не намагалися доводити, що зв’язки з Москвою розірвані, держава буде в цьому питанні стояти на своєму. Чиновники свідомо не звертають уваги на всі юридичні трансформації, які були зроблені Церквою, аргументуючи свою позицію не світськими поняттями, а церковно-канонічними аспектами. При повному вилученні зі Статуту згадок про адміністративну приналежність до РПЦ, лобісти законопроєкту №8371 у парламенті та ДЕСС киватимуть на посилання в Статуті на ту саму грамоту патріарха Олексія про незалежність і на практичне виконання Предстоятелем УПЦ поминання Патріарха Московського під час Богослужінь.

У підсумку, якщо зібрати всі претензії до Української Православної Церкви в єдине ціле, виходить що, насправді, від УПЦ вимагають не адміністративного, а саме церковно-канонічного розриву з Російською Православною Церквою. Саме на цей крок завуальовано штовхають канонічну Церкву, щоб зробити Її нелегітимною з церковно-канонічної точки зору.

Якщо навіть суто теоретично припустити, що УПЦ пішла на канонічний розрив з РПЦ, це, природно, спричинить відповідну реакцію церковної Москви. УПЦ, як самоврядна частина Руської Церкви, буде оголошена такою, що перебуває в розколі, що спричинить природний розрив із більшістю інших Помісних Церков і відтік значної частини вірян, які перебувають в УПЦ саме через наявність в Її єпископату і духовенства зв’язку єдності з усім Православним світом.
Однак, саме такий варіант розвитку подій для влади був би найоптимальнішим. Усі розмови про те, що УПЦ залишається в орбіті впливу “русского мира” – це повна нісенітниця, спрямована на середньостатистичного обивателя. УПЦ хочуть зломити тому, що вона не бажає вписатися у фарватер загальнодержавної політики, як це зробили в ПЦУ. Хоча український уряд і намагається відректися від історичного минулого, проте державна модель в Україні формується абсолютно так само, як і в Росії. І одним із найважливіших елементів цієї моделі є державно-церковні відносини.

Оскільки населення країни у своїй більшості є саме православного віросповідання, відповідно акцент у державно-релігійній політиці ставиться саме на Православ’я. Для цього 2018 року було створено ПЦУ, яка фактично стала “державною церквою”. Ось тільки ПЦУ, – навіть незважаючи на безпрецедентну державну підтримку, – не має такої популярності в суспільстві, як УПЦ, що цілком природно не дає можливості ретранслювати потрібні державі наративи на значну частину суспільства, яка перебуває саме в УПЦ. Таким чином, побудова повністю лояльної державі Церкви забуксувала і, саме для того, щоб зрушити процес з місця, був придуманий законопроект №8371.

Зверніть увагу – якщо відкинути всю законотворчу риторику, то все зводиться до одного – “було б добре, щоб УПЦ увійшла до ПЦУ”. Про це, наприклад, заявляв в.о. глави Міністерства культури України Ростислав Карандєєв. Раніше в ефірі телемарафону він розповів, що буде, коли законопроект про заборону УПЦ підпише президент Володимир Зеленський. Карандєєв зазначив, що клірикам УПЦ “давно вже пропонували перейти під верховенство ПЦУ”, і зараз вони так само “мають право перейти в ПЦУ”.

Ну як тут не згадати горезвісні заяви глави ПЦУ Епіфанія Думенка про майбутнє УПЦ. Адже не спроста він заявив таке: “Усі православні українці будуть у великій сім’ї ПЦУ, хоче хтось цього, чи ні, вірить, чи ні, але так буде”.

Ну як тут не згадати горезвісні заяви глави ПЦУ Епіфанія Думенка про майбутнє УПЦ. Адже не спроста він заявив таке: “Усі православні українці будуть у великій сім’ї ПЦУ, хоче хтось цього, чи ні, вірить, чи ні, але так буде”.

Звісно, суто теоретично можна так само припустити, що “церковне питання” спеціально тримають у стані напруження, щоб пізніше зробити його предметом післявоєнного торгу з Росією. Так чи інакше, будь-яка війна, – навіть російсько-українська, – закінчується переговорами. Але навряд чи це зможе хоч скільки-небудь позитивно вплинути на репутацію УПЦ в суспільстві. Десять років агресивної інформаційної пропаганди зробили свою справу, і вже ціле покоління українців виросло на переконанні, що УПЦ – це “московська церква” і ворожий елемент усередині країни. Тим більше це переконання підтвердиться в разі, якщо Росія зажадає захисту прав вірян Української Православної Церкви.

Таким чином, у разі, якщо законопроект №8371 таки буде проголосований у другому читанні та підписаний президентом, на Церкву чекає серйозний погром, привид якого вже блукає різними регіонами України, з яких раз у раз лунають звістки про захоплення храмів і побиття вірян. Природно, в уряду країни є розрахунок на те, що якась частина УПЦ все ж таки піде на компроміс і вступить до ПЦУ, що буде оголошено нищівною перемогою “над “русскім міром” в Україні, а Зеленський перетягне на себе ковдру об’єднувача двох гілок Православ’я, чого раніше не вдавалося жодному президенту України. Це стане чудовою частиною агітаційної програми перед виборами президента України, які рано чи пізно все одно мають відбутися.