Факт, що екс-митрополит Філарет (Денисенко) колись досяг незалежності УПЦ, в “Київському патріархаті” зараз воліють не помічати. Більше того, сам Денисенко розповідає громадськості про те, що Церкву, яку він тривалий час очолював, є “залежною від Москви”, “5-ю колоною Кремля” і т.п.. 

Тільки от нинішня позиція Денисенка абсолютно не співзвучна тим його словам, які він виголошував в той час, коли отримав грамоту про незалежність і самостійність Української Православної Церкви. Що ж… нехай слова “винуватця” цієї важливої події, які він промовляв в 1990-му році, будуть нам у виправдання, а йому – на осуд.

Послання Блаженнішого Філарета, митрополита Київського і всієї України до кліру, чернецтва і всіх вірних чад Святої Української Православної Церкви з нагоди надання незалежності й самостійності в її управлінні

Якщо минаюче славне, тим славніше перебуваюче.

Маючи таку надію, ми діємо з великим дерзанням.

( 2Кор.3,11 – 12)

Такими словами святого апостола Павла ми звертаємося до Вас, улюблені отці, браття й сестри, щоб сказати, що життя Церкви Христової на землі впорядковується та вдосконалюється не самочинно, а дивним всемудрим Провидінням Божим, всеблагою волею Божою і всемогутньою силою Божою.

Чудесне Провидіння Боже привело нашу Святу Українську Православну Церкву до того радісного історичного дня, коли вона стала незалежною і самостійною в управлінні на канонічній основі, згідно з рішеннями Архієрейського Собору Руської Православної Церкви, який відбувся у Свято – Даниловому монастирі у Москві з 25 по 27 жовтня 1990 року.

Згідно з цими рішеннями Українська Православна Церква отримала незалежність і самостійність в своєму управлінні. Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом і носить титул «Блаженніший митрополит Київський і всієї України».

Ці рішення Архієрейського Собору свідчать про те, як сердечно піклується про нас Свята Мати Церква. Надавши незалежність і самостійність в управлінні, Мати Церква не залишає нас без молитовної опіки, і ми – її діти – нерозривно єднаємося з нею і всією Вселенською Церквою. Благодатний молитовний зв`язок протягом усієї історії Церкви Христової на землі ніколи не розривався по спадкоємності хіротонії єпископства від апостолів і триватиме завжди до кінця віку.

Українська Православна Церква буде керуватися Божественними і священними канонами і тією багатою спадщиною та звичаями, які прийняті нею від святих отців Святої Вселенської Православної Церкви. Здійснюючи своє служіння, наша Церква завжди йшла і буде надалі йти дорогою праведного Авеля, а не дорогою Каїна, на яку хочуть штовхнути її антицерковні сили. За свого життя у різні часи й особливо у двадцяті та тридцяті роки Українська Православна Церква зазнала більше лиха, утисків і страждань, ніж будь – які інші релігійні об`єднання. Її ієрархи покладали своє життя за віру й церкву, а не втікали за океан, лишаючи свою паству на розтерзання.

От і сьогодні прихильники так званої «Української автокефальної православної церкви», яка має всього лише 70 – річну історію, об`єднавшись з греко – католиками східного обряду, при підтримці сил екстремістського характеру розривають не тільки хітон Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, але сіють ворожнечу і братоненависництво серед українського народу. Так, у неділю 28 жовтня (1990 року – авт.) вони приїхали із західних областей України до Києва, обступили Софійський собор, щоб не допустити служіння Божественної літургії з нагоди надання самостійності й незалежності Українській Православній Церкві.

Багато вірних, ченців і духовенства, які поспішали на урочисте богослужіння, були не допущені до храму, їх били, штовхали, ображали; нищили і топтали наші святині – хрести, хоругви, ікони, чинили жорстоке насильство над православними людьми. На жаль, цією ганебною справою керували деякі депутати українського парламенту.

Такі спільні безчинства, вчинені уніатами та автокефалістами, свідчать про їхню єдність у боротьбі з нашою Українською Православною Церквою. Зовсім нещодавно, 22 жовтня ( 1990 року – авт.), лжепатріарх Мстислав Скрипник (з яким Філарет об`єднався у 1992 р. – авт.) на своїй прес – конференції у Києві прямо заявив : « Я поїду до Львова і там разом з митрополитом Греко – католицької Церкви ми у соборі святого Юра поцілуємо Євангеліє».

Наша Українська Православна Церква об`єднує не тільки українців – вона багатонаціональна. У давній святині нашої Церкви  – Києво – Печерській Лаврі – почивають нетлінні мощі святих різних національностей. Багато вихідців з України за своє благочестиве життя прославлені не тільки Руською Православною Церквою, але й іншими православними Церквами світу.

У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов`янською мовою, мовою святих слов`янських учителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов`янські народи віками стоять на основі молитовної єдності, це мова святого Володимира Хрестителя нашого, це мова, якою молились наші мужні українські козаки.

У нашій Церкві немає жодного офіційного документу, який би забороняв уживання  під час богослужіння рідної мови. Однак питання мови повинні вирішуватися не самочинно і стихійно, як кому спаде на думку, а за архіпастирським благословенням.

Завдяки рішенню Архієрейського Собору відкрилися широкі можливості вернутися в лоно Святої Української Православної Церкви всім тим, хто дорожить православною вірою, хто вважає себе віруючим українцем, але у хвилях житейського моря його віра зазнала краху, людина пішла в розкол, збочила до унії чи іншої релігійної течії або секти.

Поспішімо повернутися в лоно благодатної, канонічної, Святої Української Православної Церкви, яка має на нашій землі тисячолітній досвід  духовного життя і ясно прикрасилась дивним сонмом святих угодників Божих.

Як можна молитися, причащатися, Тіла і Крові Христових та прославляти Сина Божого, відколовшись від його Святої  благодатної Церкви? Поза межами Церкви немає спасіння.

Тяжкі й скорботні роки і часи, коли руйнували храми Божі, вже проминули, давайте разом будемо використовувати нові можливості для духовного відродження, будувати самостійну і незалежну Українську Православну Церкву на канонічних основах. Забудемо образи. Розділення і зрада – це великий гріх, який, за словами святих отців, не змивається навіть мученицькою кров`ю. Його можна омити лише сльозами покаяння.

Будемо не почергово молитися у храмах Божих, як це нам хочуть нав`язати, а разом після повернення вашого через покаяння, щиро і однодушно. Тільки так можна успішно вести боротьбу з гріхом і дияволом – ворогом нашого спасіння. Тільки так можна досягнути повної перемоги над силами зла і пекла, які намагаються розділити Україну, штовхнувши на братовбивство, і тим самим духовно й матеріально її ослабити.

Сьогодні, коли державні закони перестали діяти, і сили зла, користуючись безкарністю, продовжують нагнітати розбрат і ворожнечу поміж українським народом, наша Свята Церква закликає всіх своїх вірних дітей бути не тільки на сторожі своєї віри, боронити свої храми від захоплення та захищати інтереси Церкви, але й бути прикладом любові, миру і злагоди. Адже прямий обов`язок ревного пастиря – об`єднувати всіх людей у Церкві, незважаючи на їхню національну приналежність, в єдине братство у Христі і вести всіх до спасіння.

Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а лиш одна назва. Так звана «Українська автокефальна православна церква» постала не на канонічній основі, а на розколі та в зв`язку з політичною ситуацією на Україні. Для самостійного і незалежного життя нашої Церкви ми отримали найголовніше, тепер успіх управління Церквою у наших руках.

29 жовтня 1990 р. м. Київ

( Православний вісник, 1991 р. січень №1, ст. 6 – 9)