1. Головна
  2. /
  3. Публікації
  4. /
  5. «Православний» сепаратизм

«Православний» сепаратизм

Модель взаємовідносин Церкви і державного апарату в різні епохи була різною. Це було зумовлено в основному політичною системою даного періоду, місцем Церкви у суспільстві та відношенням  до віри і релігії загалом. Перші три століття в епоху язичницької Римської імперії християнство лише розповсюджувалося, набирало обороти на теренах величезної та могутньої держави.

Не можна сказати що цей період був часом однозначних гонінь та переслідувань. Римські імператори по різному ставилися до нового християнського світогляду, так як і в радянський час були різні моделі відношення до Церкви. 313-м роком імператор Костянтин Великий «зареєстрував» християнство в концепції дозволених релігій. Воно не стало державною релігією, а лише отримало юридичне право на існування. Пізніше Феодосій Великий дійсно едиктом від 380 року ( De fide catholica) підтримав християнство в якості пріоритетної державної релігії. Це було лише початкове становлення, перша сходинка в подальшій історії.

Християнство на Русі

Християнство на теренах Київської Русі офіційно запроваджене в 988-му році. Без сумніву це найважливіша  подія нашої історії. Цей поворот кардинально змінив образ тогочасного русича, нова система «духовних координат» дійсно створила ментально нову людину, новий образ – подобу Божу.

Свою віру ми отримали з Візантії, як еталон чистоти і святості. Наші предки доволі ствердно закарбували християнство в своєму світогляді. З покоління в покоління ця прадідівська віра була фундаментом нашої державності, оскільки релігійний аспект відігравав значущу роль в прийнятті тих чи інших рішень. Віросповідання було критерієм у зовнішньополітичній діяльності наших правителів. Церква була єдина, і народ був одним цілим.

Нажаль історія Православ’я на Русі складалась таким чином, що новий світогляд доволі часто перебував під тиском, або ставав інструментом в руках політиків. Саме ця причина лягла в основі церковних розколів.

Курс на розкол

Період XX століття породив розбрат в Церкві. Це відбувалось не лише за участі більшовиків – атеїстів, але також за допомогою осіб, які вважали і вважають себе борцями «за церковну самостійність». В таких людей присутній фактор неповноцінного сприйняття місії Церкви. Це той самий випадок, коли політика пов`язується з релігією і виходить щось третє, на кшталт «релігійного навчального закладу з тризубом на верхівці приміщення». Тобто служать вони ні Богу, ні державі, а лише своїм меркантильним цілям.

Термін «липківщина» виник в непростий час, період радянського НЕПу, нових порядків та законів. В 1921-му році група певних осіб світського конгломерату, за підтримки нової влади, вирішила створити свою «церкву» – українську, націоналістичну… Ці особи обрали собі і єпископа – забороненого у служінні священика Василя Липківського. Традиційно це відбулось всупереч усім правилам і канонам Церкви. В народі ця релігійна спільнота отримала назву «самосвятська церква». Так було покладено початок утворенню УАПЦ.

Кінець 80 – х початок 90 – х років XX століття став часом відродження та легалізації націоналістичних структур. Саме в цей час отримали «друге дихання» дві релігійні спільноти, у яких вже були спроби стати «національними». Серед таких УГКЦ та УАПЦ. Якщо уніатська структура – все таки підрозділ Ватикану, то в УАПЦ вирішили, що їхнім центром буде Стамбул. Найпарадоксальнішим є те, що Вселенський Патріарх не визнає УАПЦ. Однак для останніх цей факт ролі не грає, як і для їхніх протеже у владних структурах. Головне – «кишенькова церква», а яка вона – це інше питання.

У 1992 році виникає уже третій, альтернативний УАПЦ, проект політико-релігійного спрямування під назвою – «Київський Патріархат». В структуру цієї організації ввійшли: Філарет з грошима розколотої ним УПЦ, та окрема частина «автокефалістів». Утворення цієї структури проходило за повного сприяння колишнього комуніста Кравчука і його поплічників у Верховній Раді. Цей конгломерат також шукає хоча б якоїсь легалізації, але їхня основна проблема є такою ж, як і в УАПЦ, – вони неканонічні.

Таким чином, маємо дві організації, які крім всього іншого ворогують між собою, але обидві претендують на легалізацію. Спостерігаючи за їхньою діяльністю, відповідь на запитання «хто заважає об’єднанню українського Православ’я?», напрошується сама собою.

Пост скриптум

Яка доля «православних сепаратистів»? Важко сказати. Суспільство вже зробило висновки з діяльності таких структур, а людей в храмах канонічної Церкви не стало менше. Золотим правилом для УПЦ є новозавітній вислів Христа: «Кесарю – кесареве, а Богові – Боже». А що головне для розкольників? Реклама своєї діяльності. Можна і в Нідерланди поїхати, і прапор Євросоюзу «освятити», і ще багато чого зробити, але це не є місією Церкви.

Марк Авраменко

Попередній запис
Репортаж з осадженого храму в селі Птича (ВІДЕО)
Наступний запис
А за що ж тоді вибачались?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее