У мережі з’являються повідомлення про те, що відомий закарпатський священик УПЦ протоієрей Дмитро Сидор заявив про перехід до Себрського патріархату. Отець Дмитро обґрунтовує таку свою ініціативу історично, стверджуючи, що православне Закарпаття перебувало під канонічним управлінням Сербської Церкви до 1945 року.

З цього приводу вже висловлювалися різні думки. Освіжимо деякі з них. По-перше, важливо зауважити, що якщо загострення кризи у відносинах між державою та УПЦ призведе до повного демонтажу Київської митрополії, тоді питання, порушене о.Дмитром на Закарпатті, гостро постане по всій Україні. Чисто теоретично і історично, нинішній збірний образ УПЦ складається зі складових частин РПЦ, РумПЦ, СПЦ і ПАПЦ. Фактично – це території нинішньої Західної України. Якщо влада доведе до кінця розправу над УПЦ, подібні публічні заяви про перехід в інші патріархати будуть підніматися все частіше.

По-друге, залишається відкритим питання про те, чи не буде держава перешкоджати такій зміні канонічної приналежності юридично. Чисто теоретично, держава може обмежувати реєстрацію статутних документів громад, які виявили бажання перейти під омофор закордонних Предстоятелів. Таким чином, громада може виявити бажання перейти, наприклад в ПАПЦ, фактично, але юридично це ніяк не зможе оформити. І хоча Закарпатська ОДА не відмовила протоієрею Димитрію Сидору в такому маневрі, – обіцяти, не означає одружитися.

По-третє, аргументуючи сказане вище, варто відзначити очевидних зацікавлених у тому, щоб громади УПЦ не змогли переходити в інші патріархати. Серед таких – Константинопольський Патріарх укупі з кишеньковою ПЦУ. Мета Варфоломія – “об’єднати” все Православ’я в Україні під свій контроль – виповнюється цілком методично і успішно. Навіщо йому будь-які “треті сторони” в цьому питанні? Вплив РПЦ на Україну йому вдалося мінімізувати, а заходи на цю територію когось ще будуть присікатися, в тому числі – з використанням адміністративного ресурсу, який, на даному етапі, повністю на його боці.

Звідси – четвертий і найважливіший момент в цьому питанні. Чи наважиться хто-небудь з Предстоятелів сусідніх з Україною Помісних Церков змагатися з Фанаром в цьому питанні? Навряд чи для СПЦ, РумПЦ або ПАПЦ буде цікаво жертвувати відносинами з Фанаром заради десятка-двох українських парафій, контроль над якими буде однозначно ускладнений в силу різних причин.

Тому відсоток успіху в ініціативі протоієрея Димитрія Сидора вкрай малий. Ситуація показова і демонструє нам, що держава і Фанар пропонують один варіант – перехід в ПЦУ, а совість і відповідальність – перетерпіти до кінця. Звичайно, є ще варіант з наданням УПЦ автокефалії, але, судячи з усього, на такий варіант РПЦ не піде, та й сам такий крок буде пов’язаний з низкою складнощів. Тому залишається тільки терпіти.