Після конфлікту і захоплення храму УПЦ в Івано-Франківську новою “гарячою точкою” став Хмельницький. Вдало зрежисована провокація в кафедральному Свято-Покровському соборі міста призвела до раптового захоплення храму і приміщення єпархіального управління. Ба більше, сьогодні стало відомо, що розбірки з Церквою в Хмельницькому лише набирають обертів, оскільки в місцевій міськраді проголосували про фактичне видворення УПЦ з міста шляхом одностороннього розірвання договорів про користування земельними ділянками. До слова, таких у Хмельницькому нарахували аж 11. Іншими словами, рішенням Хмельницької міськради Українська Православна Церква в цьому місті буде позбавлена доступу до всіх своїх культових споруд.
Варто зазначити, що багато хто звернув увагу на те, що ключі від Покровського собору просто віддали, а за півдня від початку ситуації ніхто навіть не спромігся організувати вірян на захист храму. Однак таким обставинам є сумне і неприємне пояснення, про яке не прийнято говорити вголос, але ми спробуємо.
Усім нам відома приказка – риба гниє з голови. Локально, такою “гнилою головою” став сам митрополит Антоній (Фіалко). Уже наступного дня після конфлікту в соборі архієрей заявив, що готовий перейти в ПЦУ. Як результат – в екстреному порядку було скликано Синод УПЦ, рішенням якого архієрея відправили на спокій. Хтось обурився таким розпорядженням Синоду, проте всі ми розуміємо, що в такий спосіб митрополиту Антонію допомогли зберегти обличчя в складній ситуації. Річ ще й у тім, що, за нашими даними, наступного дня після інциденту в соборі митрополит Антоній спробував здійснити такий собі “камінг аут”, запропонувавши міському духовенству перейти в ПЦУ, на що отримав рішучу відмову. Багато хто, коментуючи таку поведінку митрополита, послався на похилий вік (77 років) і його бек-граунд (в УПЦ він з’явився, перейшовши з УАПЦ 1990 року).
Однак, проблема набагато глибша, ніж може здатися. Річ у тім, що питання захисту парафій єпархії від зазіхань прихильників ПЦУ на Хмельниччині ставилося набагато раніше, коли УПЦ в регіоні почувалася відносно впевнено. Перші агресивні спроби захоплень храмів у цьому регіоні почалися ще в 2014 році. Проте, тоді вони не мали системного характеру. В окремих випадках, силами парафіян, храми вдавалося відстояти. Разом з тим, до правлячого архієрея неодноразово зверталися духовенство і віряни з різними пропозиціями щодо захисту Церкви. Однак усі такі ідеї митрополит Антоній відкидав.
У результаті Українська Православна Церква, представлена в регіоні трьома єпархіями, “схудла”, за різними даними, на 230-240 парафій при загальній чисельності в майже 1 тисячу. Апогеєм цієї статистики стали події останніх днів в обласному центрі.
Річ у тім, що оголений нерв УПЦ у Хмельницькому та області – це лише поодинокий випадок тенденції, що формується. Враховуючи досвід Хмельницької єпархії, можна з упевненістю сказати, що описані проблеми не в останню чергу пов’язані з відсутністю взаємодії між архієреєм і всіма іншими. Що стало цьому причиною – сказати складно. Проте, коли більш-менш зрозуміло, хто винен, залишається ще одне питання – що робити?
Хоч як би дивно це не звучало, проте в Українській Православній Церкві, як структурі, діє один цікавий принцип. Суть його полягає в тому, що Київська митрополія не має права втручатися у справи єпархій. Тобто, все, що відбувається на території тієї чи іншої єпархії, залишається в зоні особистої відповідальності місцевого правлячого архієрея. На прикладі Хмельницької єпархії УПЦ ми можемо спостерігати, до чого призводить систематичний саботаж ініціатив центральних органів управління. У такій критичній ситуації, як зараз, не залишається нічого іншого, крім повної взаємодії метрополії і сатрапій. Інакше, користуючись досвідом Хмельницького, єпархії УПЦ, – одну за одною, – позбавлять будь-яких людських прав і привілеїв.
