Як ми вже неодноразово писали – органи влади в Україні не можуть переламати тенденцію прихильності населення країни саме до Української Православної Церкви. Що стосується Києва, то місто завжди залишалося окремим анклавом у питаннях вибору конфесійної приналежності. Навіть “понаїхавші” з західних регіонів підкорювачі столиці не в силах переламати тенденцію. Київ залишається містом УПЦ. Ті, хто називають себе “прихильниками ПЦУ”, настільки перейнялися банальним заробітком, що навіть не спроможні в недільний день прокинутися раніше і піти на “богослужіння” в свої храми. Інакше їм би відкривали верхню Лавру щонеділі, а не по великих святах.
У ситуації, що склалася, київська влада не придумали нічого кращого, як заборонити парафіям Української Православної Церкви в Києві діяти за межами територій храмів. Таким чином столичні чиновники, мабуть, хочуть обмежити хресні ходи, освячення води у водоймах, участь у державних заходах і т.ін. Ініціатива, м’яко кажучи, спірна з юридичної точки зору і, швидше за все, буде оскаржена у відповідному порядку. Однак звертає увагу сам формат рішення депутатів Київради. Спроба створення “православного гетто” наштовхує на різні думки і аналогії, але є одна, яка в цьому саме випадку спадає на думку.
Ті з православних християн, хто бував у Туреччині (не на курортах, звісно, а в паломництві) звернули увагу на одну цікаву деталь. Тамтешні храми Константинопольського Патріархату практично завжди розташовані в таких затишних місцях, що обивателю вкрай важко відшукати хоча б один такий. Наприклад, славнозвісний квартал Фанар, який є юридичним центром Константинопольського Патріархату, знаходиться практично “у дворах” і за високими стінами.
Ніяких куполів, хрестів або інших характерних архітектурних елементів Ви там не знайдете. І, швидше за все, якщо вам не скажуть, що “ось це і є Фанар”, ви пройдете повз, не звернувши уваги. І так скрізь: Влахернська Церква, Живоносне Джерело і багато інших. Всі ці об’єкти знаходяться поза полем зору, щоб зайвий раз не звертати уваги турків-мусульман. І – так, там священнослужителям дозволяється проводити будь-які заходи виключно на закритих храмових територіях, а поза їхніми межами навіть забороняється виходити “у формі” або, – не приведи Аллах, – з наперсним хрестом.
Треба сказати, що відбувається це все зі зрозумілих причин. Ні-ні, не тому, що православні греки – страшні або, наприклад, вони вкрай дратують турків. Все прозаїчніше. Турецька влада банально боїться, щоб у місцевого населення не прокинулася генетична пам’ять. Справа в тому, що рядовий турок, в релігійному плані, – це такий же обиватель, як пересічний українець. Якщо в Туреччині кругом одні мечеті, то природно, що кожен турок буде мусульманином. Якщо в Україні скрізь одні храми, то більшість українців вважатиме себе православними. Останні відносяться до розряду тих, хто в будь-якому соцопитуванні (при, зрозуміло, вигідній постановці питання) скаже, що він “за українську церкву”, а яблучко або пасочку піде святити туди, де ближче. А де в Києві найчастіше це “ближче”? Правильно. У храмі УПЦ. Ось наші дорогі столичні чиновники нічого кращого і не придумали, ніж вчинити, як турецька влада в Туреччині.
Тільки ось є одна проблема! Київ – це ще колиска Християнства на Русі чи вже ні? Звичайно, питання варто поставити киянам, які обирають до Київради корінних… львів’ян, терноплян та інших чортківців. Але, крім цього, якщо влада і далі йтиме таким шляхом, чим же вони замінять православні храми? Ну ось в Туреччині, як сказано вище, на кожному кроці мечеті. А у нас що буде? Ігрові автомати?
