Останнім часом дуже часто доводиться стикатися з міркуваннями про подальшу долю Української Православної Церкви в разі її повної заборони. Серед іншого, звучать ідеї про те, що, зрештою, парафії УПЦ зможуть змінити канонічне підпорядкування якій-небудь іншій Помісній Церкві і приєднатися, наприклад, до Польської або Румунської. Такі варіанти, звичайно, не новина. Проте, є низка об’єктивних причин, чому цього не станеться.

По-перше, слід звернути увагу на один важливий момент. Україна, за винятком окупованих територій, залишається цілісною державою. Відповідно, більшість Помісних Церков, так чи інакше, визнають країну канонічною територією РПЦ. Окремі з Помісних Церков, як ми пам’ятаємо, вважають Україну канонічною територією ПЦУ Константинопольського Патріархату.

По-друге, з точки зору державної політики щодо Православ’я як такого, необхідно враховувати фактор симфонії держави і ПЦУ. За нинішніх політичних розкладів, держава буде всіляко перешкоджати появі на території України інших патріархатів, крім Константинопольського. Відбуватися це може різними способами – від відмови в реєстрації статутів таких парафій, до обмеження на в’їзд в Україну ієрархів інших Помісних Церков (адже ми розуміємо, що участь єпископату має бути фактичною, а не формальною). Останнє, до речі сказати, практикується вже не перший рік. Наприклад, за нашими даними, архієпископу Люблінському і Хелмському Авелю (Польська Церква), після його участі у зібранні ієрархів Помісних Церков в Аммані в 2020 році і критичних заяв на адресу ПЦУ, був заборонений в’їзд в Україну терміном на 5 років.

Іншими словами, реалізувати такий крок парафіям УПЦ, у разі повної заборони Церкви, буде практично нереально. Таким чином, необхідно змиритися з тим, що якщо Церква хоче зберегтися, як канонічно визнаний у всьому світі організм, альтернативи переходу у підпілля просто не існує. Треба розуміти, що втрата назви, реєстрації і навіть майна – це зовсім не кінець, адже церква – це, перш за все, люди, а їх в УПЦ безліч по всій Україні.