1 грудня 2022 року президент України у своєму зверненні до народу фактично дав відмашку всім інстанціям – життєдіяльність канонічної Української Православної Церкви має стати максимально непростою. Після цієї заяви Володимира Зеленського державний апарат почав вживати заходів щодо УПЦ та її окремих представників. Було відкрито ряд кримінальних справ зі звинуваченням у колабораціонізмі, по всій країні в єпархіальних управліннях, монастирях і храмах були проведені обшуки. Крім цього, після звільнення з посади голови Державної служби етнополітики і свободи совісті, на цей пост був призначений відкритий противник канонічного Православ’я в Україні Віктор Єленський, який з перших же інтерв’ю почав говорити про заборону Української Православної Церкви.
Новим, хоч і прогнозованим витком агресії щодо УПЦ стала новина, озвучена намісником Києво-Печерської Лаври митрополитом Павлом (Лебідь) про те, що духовенству і віруючим Української Православної Церкви з 1 січня 2023 року повністю обмежується доступ до головних храмів обителі – Успенського і Трапезного. За словами митрополита, це пов’язано з тим, що у монастиря закінчується термін договору про використання зазначених храмів, а держава не має наміру його продовжувати. Таким чином, у монастиря з’являться значні труднощі, адже інші лаврські храми – маловмісні і не зможуть в повному обсязі приймати всіх віруючих під час богослужінь. Проте варіантів немає, а монастир вже 26 грудня забрав з Успенського і Трапезного храмів все Церковне начиння.
Що відбуватиметься далі в Успенському та Трапезному храмах Києво-Печерської Лаври – спрогнозувати не складно. Швидше за все, ближче до 7 січня 2023 року, договір про використання цих храмів буде переукладений з ПЦУ. Тим більше, що в самій ПЦУ для цього буквально недавно зареєстрували юридичну особу – «Свято-Успенська Києво-Печерська лавра (чоловічий монастир) Української Православної Церкви (Православної Церкви України)». Головою цього “монастиря” був призначений одіозний діяч українського церковного розколу – Євстратій Зоря. Таким чином, можна припустити, що в день Різдва Христового 7 січня розкольники вже будуть здійснювати перші «богослужіння» в одному з цих храмів.
Проте, ситуація з Києво-Печерською Лаврою – це лише одна з деталей пазла, який зараз активно складається щодо Української Православної Церкви. Спробуємо спрогнозувати, що очікує УПЦ в найближчому майбутньому і чи зможе влада ліквідувати Церкву остаточно.
Заборонити не можна залишити
Як повідав у своєму недавньому інтерв’ю новий глава ДЕСС Віктор Єленський – заборонити УПЦ за законом не вийде. Цьому перешкоджає кілька важливих юридичних аспектів. По-перше, норми Конституції України, які гарантують громадянам свободу віросповідання. По-друге, за законом Про свободу совісті, для заборони діяльності релігійної організації необхідні вагомі причини. Їх, звичайно, намагалися сформувати в якийсь “загальний пакет «за результатами обшуків, але того, що знайшли “на об’єктах” Української Православної Церкви, виявилося недостатньо. Не забороняти ж Церкву за Великодні послання із зображеннями Патріарха Кирила.
Третє і найважливіше, це юридична роздробленість УПЦ. Вся справа в тому, що такої юридичної особи, як «Українська Православна Церква» не існує за визначенням. Натомість є 12 тисяч юридичних осіб: єпархіальних управлінь, монастирів, парафій та навчальних закладів, які, фактично за власним бажанням, визнають над собою верховенство Київської Митрополії Української Православної Церкви. За великим рахунком, ці 12 тисяч юросіб вже завтра-післязавтра можуть на загальних зборах заявити про те, що вони виходять з підпорядкування будь-яким релігійним центрам і залишаються «на власних хлібах». Іншими словами, станом на сьогодні підпорядкування парафій УПЦ своїм єпархіальним центрам і Київській митрополії, скоріше, добровільно-канонічне, ніж юридичне.
Таким чином, заборона діяльності УПЦ виявилася не таким простим завданням. І, звичайно, Єленський, який «собаку з’їв» на цих питаннях, прекрасно це розуміє. Як і такі представники влади, як Олексій Арестович і Микита Потураєв. Останній, до слова, взагалі сказав, що якщо Верховна Рада України прийме якийсь заборонний закон щодо УПЦ, то він апріорі виявиться антиконституційним і буде вщент розбитий в будь-якій європейській правозахисній інстанції. Більш того, за умовним дотриманням прав і свобод в Україні стежать і заокеанські куратори, які, з одного боку, за будь-який прояв свободи в принципі, а з іншого – чекають, щоб Церква в Україні була повністю підпорядкована державі. Своїх західних партнерів українська влада не послухатися не може, тому шукатиме способи, як вийти зі стану «шпагату» в якому вони зараз опинилися.
Фактор Vox populi
Останнім часом звертає на себе увагу факт заборони Української Православної Церкви «на місцях». Обласні, районні, міські та сільські ради в багатьох регіонах України навперебій приймають «рішення про заборону УПЦ» у себе на місцях або звернення з відповідними вимогами до вищих органів влади. Чиновники на місцях прекрасно розуміють, що їх місцеві законодавчі ініціативи в цьому питанні абсолютно безглузді і юридичної сили не мають. Однак, хитрість цієї тривалої процедури полягає в наступному.
Коли такі звернення будуть прийняті в більшості регіонів, все це буде зібрано в одне і організовано відправиться в Офіс Президента, Кабмін, Конституційний суд і Верховну Раду. Такий процес покликаний створити якесь прикриття для будь-яких законодавчих маніпуляцій, оскільки, в такій ситуації, будь-який депутат, який голосує згодом за якусь антицерковну ініціативу, буде говорити, що це не їхня примха, а воля народу.
Звичайно, це не відбудеться відразу, адже для реалізації такого плану необхідна суттєва попередня робота. Очевидно, що найближчим часом це питання почнуть максимально, – звичайно ж з відповідним акцентом, – висвітлювати в ЗМІ, залучаючи до процесу ЛОМів та інших «експертів». Паралельно з цим, відбуватиметься фактична експропріація в української Павославної Церкви нерухомого майна, яке використовується нею на правах оренди. У цей список увійдуть храми і монастирі, що представляють для держави історичну та культурну цінність. Не виключено також використання старої і вже відпрацьованої рейдерської схеми, коли громади нібито переводять до ПЦУ за результатами сільських зборів.
На чому зупиниться влада
Це питання, звичайно ж, вкрай цікаве. Для розуміння меж того, що відбувається, необхідно заглибитися в процеси, що відбуваються «в глибокому тилу» цієї проблематики. Влада, таким чином, звичайно ж, хоче змусити Українську Православну Церкву піти на об’єднання з ПЦУ. Природно, трапитися подібне може тільки “з доброї волі і без примусу”. Тобто, необхідне створення видимості, яка змусить повірити віруючих УПЦ в те, що в такому кроці немає нічого поганого. Але для того, щоб почати такий процес, потрібно провести «артпідготовку» всередині самої УПЦ. По-перше, знайти людей, які очолять цей процес, по-друге, максимально дискредитувати тих, хто такому процесу буде протистояти, по-третє, сформувати максимально комфортні умови для такого «об’єднання».
Якщо ж в УПЦ, все-таки, не знайдеться нових «Драбинків» і «Шостацьких», готових стати на чолі нової «церковної революції», Церкву спробують максимально маргіналізувати. Для цього вже сьогодні, 27 грудня, в Конституційному Суді України було прийнято рішення, яке фактично вимагає від усіх юридичних осіб, які канонічно і юридично зв’язують себе з Київською митрополією УПЦ на чолі з предстоятелем Церкви – Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм, вказувати у своїй назві приналежність до Російської Православної Церкви. Тобто, якщо в назві будь-якої громади є абревіатура «УПЦ», то вона зобов’язується поміняти її на «РПЦвУ». Цей наратив, треба визнати – не безуспішно, вже не перший рік активно просувається в середовищі українських розкольників і їх ЗМІ-сателітів. В результаті, ПЦУ має намір “приватизувати” два найменування: “Православна Церква України” і “Українська Православна Церква”.
Таким чином, якщо все піде за планом влади, в гіршому випадку Українська Православна Церква позбудеться, в першу чергу, суб’єктності в юридичному полі. У Київській Митрополії точно не підуть ні на які перейменування, що, власне, зроблять і інші єпархіальні управління, монастирі та парафії УПЦ. В принципі, влада може внести відповідні зміни до реєстраційних відомостей і без урахування бажань Церкви. Так, можна буде подавати до судів та інших правозахисних інстанцій, однак на це піде чимало часу. Поки УПЦ зможе захистити своє ім’я, витече багато води, а разом з нею і ряд культових споруд. На додачу до цього, активізуються «переходи» в ПЦУ, які будуть мотивовані тим, що українці не хочуть бути частиною Російської Церкви.
За великим рахунком, в кінці всіх цих баталій Українська Православна Церква втратить назву, можливість адекватної взаємодії з державними інституціями в юридичному полі і до третини своїх парафій. Життя Церкви і віруючих буде максимально ускладнена, пресинг посилиться, але богослужбове життя збережеться – і це найголовніше. Тому про заборону УПЦ, в розумінні абсолютного обмеження прав і свобод віруючих Церкви на самовизначення в релігійному питанні, мови не йде. Це вкрай складно юридично і практично неможливо фактично.
Марк Авраменко
