Помісна Церква в Україні під диктовку влади – реальність чи іллюзії?

Час читання: 5хв.

Спроба №1

З початку незалежності України чималої актуальності набуло гасло: «Незалежній державі – незалежна Церква». Автором цієї тези є перший президент України – Леонід Макарович Кравчук (член Комуністичної партії 1958 – 1991рр.). Як би парадоксально це не звучало, але саме колишній партійний чиновник став ініціатором такої думки. Це і не дивно, адже в минулому радянська система чудово усвідомлювала, яку роль відіграє церква в житті людини і як можна впливати на людську свідомість через цей інститут. В період перебудови, коли потрібно було мати підтримку в народі, саме ці гасла й приносили довгоочікувані дивіденди у відсотках виборців. А питання Церкви – це так для іміджу, щоб повірили.

З усією відповідальністю, саме Леоніда Макаровича можна назвати «хресним батьком» релігійно-політичного альянсу під назвою «Київський Патріархат». Навряд чи сам Філарет спромігся б на такий рішучий крок, адже будучи законним київським митрополитом, його погляди були дещо іншими: «Автокефалія повинна бути визнана іншими Православними Церквами. Як відомо, у роки громадянської війни була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. ( в 1992 році Філарет з Автокефальною Церквою об`єднався – авт.). Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена і нині окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви їх не визнали. То навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, що відгороджує нас від людей? Взагалі народ не порушує цього питання. Його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об`єднання народів. Тому вона проти автокефалії…».

Надалі перший Президент хотів вплинути на рішення Харківського Архієрейського Собору, на якому обирали нового Предстоятеля УПЦ. В результаті, нажаль, не вдалося досягнути компромісу, натомість українці отримали новий розкол. Як бачимо, втручання влади ні до чого доброго не привели. «Київський Патріархат» ніхто не визнав, а всі Предстоятелі Помісних Церков прийняли митрополита Володимира (Сабодана) законним очільником УПЦ. Вселенський Патріарх Варфоломій зауважив, що: «…Філарета ніхто не визнає як архієрея» (з доповідної записки віце-прем`єр-міністра України М. Жулинського Президенту України Л.Кравчуку. 29 жовтня 1993р.).  

Спроба №2

Наступним «творцем» Помісної Церкви був третій президент незалежної України – Віктор Андрійович Ющенко. Як відомо, куратором «української політики» Константинопольського патріархату був архієпископ Скопльський Всеволод (Майданський), який неодноразово заявляв, що Україна – це канонічна територія Вселенського Патріарха. Ще живі в пам`яті спогади святкування 1020-ої річниці Хрещення Київської Русі. Саме на запрошення президента України, патріарх Варфоломій вперше прибув на Київські пагорби, щоб молитовно відзначити цю дату. Однак політичний бомонд очікував більш рішучих заяв зі сторони Вселенського Патріарха. Задача була одна – офіційне визнання УПЦ КП та УАПЦ під омофором Константинополя. Та цього в природі не могло відбутися – адже це породило б розкол Вселенського Православ`я. Натомість Патріарх Варфоломій лише назвав приєднання Київської митрополії до Московського патріархату – незаконним. Втім всі залишилися при своїх позиціях і, крім розмов, нічого суттєвого не відбулося.

Спроба №3

Після Революційних подій 2014-го року питання Помісної Церкви знову стало актуальним. Нова політична еліта свідомо зробила свій вибір в сторону так званих «патріотичних» церков. Сам голова департаменту релігій Андрій Юраш коментує це так: «…бо вони гідно проявили себе під час Майдану». Тобто критерій влади очевидний – політична діяльність церкви у суспільному процесі, підтримка одних проти інших. Такий розпорядок сприятливий для УПЦ КП та УГКЦ, оскільки їм не вперше брати участь в подібних процесах. А як це красиво виглядає зі сторони! Пригадується річниця Голодомору у листопаді 2015 року – виступ президента, спільна панахида Філарета з лідером УГКЦ Святославом Шевчуком та главою УАПЦ Макарієм.

 Минулого року, на запрошення президента Петра Порошенка, Україну відвідали представники Константинополя митрополити Антоній (Щерба) та Юрій (Каліщук). Однак з візитом вони відвідували «Київський патріархат» – розкольницьку структуру. Знову в ЗМІ поширилася інформація про Помісну Церкву, незаконну передачу Київської митрополії і т.п..

Однак пізніше офіційна УПЦ надіслала ноту протесту до Константинопольської патріархії. Обурення викликав факт неприйнятного та незрозумілого візиту митрополитів. Натомість на Фанарі пообіцяли, що подібне не повториться.

Висновки

Нещодавно президент України Петро Порошенко з офіційним візитом відвідав Стамбул. І знову відбулася зустріч глави держави із Вселенським Патріархом. Сподівання на майбутній Всеправославний Собор, який відбудеться у червні, надія на Помісну Церкву та легалізацію УПЦ КП вочевидь не згасають в середовищі українського політикуму. Та Патріарх Варфоломій нічого не обіцяє, лише наголошує: «…наш обов`язок молитися за мир усіх з усіма…». Це і не дивно, особливо враховуючи його заяви на Синаксисі в Шамбезі, де позицію щодо церковних розколів було визначено однозначно і чітко.

Як бачимо, майже за 25 років незалежності України політичні кола намагаються вплинути на створення Помісної незалежної Церкви. Та незалежної від кого? Від усього Православ`я? Такі у нас є – УПЦ КП, УАПЦ. Дивно, що в своїх наполеонівських планах ніхто не запитує думку канонічної Церкви, минають стороною. Чому? Тому що УПЦ – не піддається контролю чинної влади. Очевидно, що саме цей фактор, є одним з основних в питанні ігнорування Української Православної Церкви. Та на щастя, церковне життя не може і не повинне піддаватись впливу світських і політичних порядків. Саме це і робить релігійну спільноту справжньою Христовою Церквою.

Марк Авраменко

Схожі публікації