1. Головна
  2. /
  3. Публікації
  4. /
  5. Автокефалія чи політичний шантаж?

Автокефалія чи політичний шантаж?

«Автокефалія не може бути інструментом досягнення консолідації Церкви – вона може бути лише результатом вже досягнутого загально церковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, поспішна автокефалія може послужити причиною подальших розділень усередині Церкви… Виникнення розколу, як відомо, було зумовлене цілою низкою причин, серед яких політизація  церковного життя, проникнення в життя Церкви націоналістичної ідеології етнофілетизму, гординя і нерозкаяність ватажків розколу. Ще однією істотною передумовою розколу є поляризація українського суспільства на Схід і Захід. Так, соціальною базою розколу є західноукраїнський регіон, для якого, як уже зазначалося вище, властива культурна і цивілізаційна орієнтація на Захід. Саме там започаткувався автокефальний рух і саме там сьогодні знаходиться до 70 відсотків усіх автокефальних структур…» (1).

Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан)

27 липня 2018 року, в переддень святкування Хрещення Київської Русі,Президент України Петро Порошенко провів зустріч з делегацією Константинопольського Патріархату. Безумовно, ця подія уже набула історичної значимості, оскільки прозвучало два потужних «пасажи» від Константинополя: перший – у зверненні, яке декларує Вселенський Патріарх Варфоломій: «Визнаючи високу відповідальність першопрестольної Константинопольської Церкви, яка ніколи не переставала і не змирялася перед незаконними і неканонічними ситуаціями, котрі потрясали природне функціонування Православної Церкви, і в ці відповідальні часи вона взяла на себе ініціативу відновити єдність православних віруючих України з кінцевою ціллю дарувати українській Церкві автокефалію»; а другий – від офіційного представника митрополита Галльського Еммануїла: «Вселенський Патріарх не може залишатися сліпим і глухим до звернень, які повторюються вже понад чверть століття… Чада Української Церкви та її провідники мають право на своє місце серед Церков… Материнська Церква вже винесла ухвалу 20 квітня цього року. А саме – розпочати процедуру для досягнення остаточної мети – надання автокефалії Українській Православній Церкві…Ми впевнені в тому, що Вселенський Патріархат на вашому боці. Ви не будете сиротами, тому що Матір-Церква знайде вихід для того, щоб долучитися до вашого поступу, вашого успіху, вашого зростання у вірі Христовій».

Фактично усі ЗМІ підхопили ці тези, і це справді прозвучало досить яскраво зі сторони Фанару. Більше того, офіційні представники Константинополя, в силу певних об`єктивних чи інших причин, не взяли участі у святковому богослужінні в стінах Києво-Печерської лаври. Такий прецедент уже, в принципі, був, коли той самий владика Еммануїл відмовився співслужити, оскільки його не влаштувало ієрархічне місце під час спільної Літургії декілька років тому.

Насправді такі «маргінальні і вселенські» наміри Фанару по відношенню до українського питання виглядають чимось дивним. Зауважте: жодна Помісна Церква не підтримала легалізацію розколу, і це факт. Жодна Помісна Церква не підтримала ініціативу держави втрутитися у справи церковні. Звучали лише тези: якщо автокефалія, то виключно канонічним шляхом, в принципі, офіційні спікери УПЦ в особі отця Миколи Данилевича теж про це говорять.

В даному контексті ми забуваємо про ще одну, більш важливу подію , яка відбулася дещо раніше, а саме 9 липня у Москві: делегація Вселенського Патріарха в особі того ж митрополита Еммануїла і Смирнського владики Варфоломія зустрілася з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом та представниками дипломатичного корпусу РПЦ. Абсолютно нічого не прозвучало про цю зустріч, лише одна процедурна фактично відмовка: «В ходе беседы обсуждались вопросы, связанные с проблематикой сохранения межправославного единства…». Зустріч, яка фактично пройшла під закритими дверима, стала невідомою для більшості. Однак варто розуміти, що були досягнуті деякі домовленості як зі сторони РПЦ, так і від Константинопольського Патріархату. Безумовно,Фанар повинен продемонструвати в Україні, що він дійсно щось робить щодо «автокефалії», тому такий лексичний пасаж напевно був узгоджений в Москві безпосередньо, та й заздалегідь, як зазначив отець Миколай Данилевич: «…домовилися домовлятися…».

По-друге, Константинополь фактично перебуває у політичній залежності від США. За Варфоломієм стоїть потужна грецька діаспора американців, багато представників якої інтегровані в політичний істеблішмент США і займають, до того ж, високі посади. Вони, по суті, і задають курс Константинопольській Патріархії, яку фактично утримують і фінансують. У випадку «політичної автокефалії» в Україні буде ще один потужний гравець, який буде на стороні американців, але однозначно проти Росії. Ну хоча би згадати, як той же ж Філарет просив зброю, перебуваючи за океаном. Такий сценарій направлений як проти РПЦ зокрема, так і Росії загалом, оскільки Українська Православна Церква в Україні зайняла нейтральну позицію і фактично виступає за примирення і припинення війни, а це США не влаштовує однозначно. Тому Вашингтон залучає і своїх дипломатів задля просування українського питання в інших Помісних Церквах: зовсім нещодавно Джеффрі Пайєт зустрічався з представниками Елладської Церкви, Марі Йовановіч з лідерами українських церков, а Сема Браунберг перебував в Стамбулі. Та й самі представники Київського патріархату в особі Євстратія Зорі про це говорять: «В Государственном департаменте еще при Джоне Керри создали специальный офис по религиозным вопросам, я встречался с его руководителем. По его словам, американская дипломатия пришла к выводу: без учета религиозной составляющей дипломатическая деятельность не может быть успешной».

Також варто розуміти, що усі Грецькі Церкви будуть діяти, швидше за все, консолідовано. Всі вони беззастережно визнають беззаперечний примат Константинопольського Патріарха по відношенню до інших Предстоятелів Грецьких Церков.  Хоча, з іншої сторони, ті ж Патріархи Феодор ІІ, Феофіл ІІІ неодноразово говорили, що розкол варто зцілити виключно в руслі канонічного права. Однак, з другої сторони, всі не грецькі, а слов`янського спрямування Церкви: Сербська, Болгарська, Грузинська, які набагато чисельніші за той же Константинополь, стоять повністю на стороні Руської Церкви і фактично не підтримають політику Варфоломія: ну хоча би згадати слова Патріарха Сербського Іринея щодо допомоги розкольникам. Це зумовлено, в першу чергу, власними юрисдикційними проблемами, тому ситуацію з Україною всі вони фактично екстраполюють на себе. Для Сербської Церкви актуальна проблема македонського розколу, в грузинів проблеми з Абхазією, в якій Константинополь уже намагався створити самостійну юрисдикцію. Не варто забувати проблему Болгарії 1996 року. Плюс Варфоломій самостійно ніде і не вирішив проблемних питань, а все відбувалося виключноза сприяння Руської Церкви.

Сам же ж Константинополь протягом останнього століття цілеспрямовано намагається створити щось на подобу «східного папства», зробивши таким чином Фанар, «першого серед рівних», православним аналогом Папи Римського, який роздає право на автокефалію, претендує на роль арбітра в міжцерковних суперечках і взагалі виступає в якості всеправославного лідера.

Також не варто забувати і про суб`єктивний фактор цих «автокефальних торгів»: образу Патріарха Варфоломія на Руську Православну Церкву за неявку на Критський собор. Цей захід мав за мету продемонструвати тріумф Вселенського Патріарха,  надати йому «церковну і політичну вагу» та зміцнити його статус як одноосібного лідера Православної Церкви. А на ділі собор, як про це пишуть аналітики, виявився елементарним міжправославним зібранням, на якому так і не прийняли жодного серйозного документа, з явкою навіть нижчою, ніж у Шамбезі на січневій нараді 2016 року. Тому в Константинополі в особі яскравого митрополита Елпідофора про це неодноразово останнім часом говорили, «вішаючи усіх собак» на РПЦ. Плюс в даному контексті Фанар бачить в особі Руської Церкви свого головного конкурента в боротьбі за гегемонію в православному світі. Тому США, через Константинополь, намагається фактично диктувати свої умови в геополітичній складовій, послаблюючи прямих конкурентів своїх «церковних сателітів».

Про «політичний аспект» автокефалії говорять і аналітики: «С одной стороны на Фанар давит госдеп США, – повідомив Кость Бондаренко. – У Варфоломея есть большая проблема с американскими приходами Константинополя, где архиепископия все больше и больше стремится стать самостоятельной и независимой от Фанара. Госдеп шантажирует Варфоломея этим вопросом. Соответственно, те, кто в Украине утверждают, что автокефалия будет, верят во всемогущество Штатов.  Поэтому Порошенко и пытается заручиться поддержкой Эрдогана, высылая из Украины турецких оппозиционеров – он пытается показать турецкому президенту свою лояльность. Но у Эрдогана есть свои мотивы не форсировать этот вопрос. Это и нежелание обострять отношения с Россией, и противостояние Турции и Греции, и многие другие проблемы. То есть вопрос автокефалии выходит далеко за рамки церковного и становится проблемой международного масштаба».

Тому це питання є надважливим, оскільки може призвести до непоправних наслідків. Якщо провести паралелі історичні, то у 1054 році фактично одні ієрархи відлучили інших, і це було подібне на якусь власну гру амбіцій, однак розкол триває уже майже тисячу років, і не видно кроків його подолання. Тому варто звертатися до здорового глузду тим особам, від яких фактично залежить подальша доля Православної Ойкумени. Кожне слово, заява чи дія фактично сприяє небезпеці православного розколу. І це уже не буде Естонія з десятками парафій, а чисельність піде на мільйони віруючих людей. Напевно, в даному вимірі будуть актуальними слова незалежного експерта щодо цієї теми архієпископа Ігоря Ісіченка: «Нам пропонується модель, яка нагадує візантійську модель, прийняту Сталіним у 43 році. Створення церкви під державний запит. Такий експеримент проводився кілька разів, і в тому числі в 92 році, коли намагались об’єднати дві церкви, з’явилась третя, і стосунки не покращились…». Гадаю, в Стамбулі розуміють усі ризики, які насуваються.

МАРК ОБНОРСЬКИЙ

  1. З доповіді Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в 2008 році.
Попередній запис
«Послушником Почаєва», що прославився на Хресній ході УПЦ, виявився націоналіст Ростислав Федорко
Наступний запис
Звернення єпископату Української Православної Церкви до кліру, чернецтва та мирян з нагоди 1030-ліття Хрещення Київської Русі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее