З початку періоду незалежності України конфронтація між уніатами та православними набувала доволі жвавих дискусій, а інколи виникали і прямі фізичні погрози з боку радикально налаштованих греко-католиків. У 2006 році, коли Руська Православна Церква відзначала річницю Львівського собору 1946 року, ієрархи двох Церков обмінялись листами-аргументами у контексті даної теми. Публікуємо лист голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ владики Кирила, нині Патріарха Московського і всієї Русі.

Московський Патріархат

Священний Синод Руської Православної Церкви

Відділ зовнішніх церковних зв’язків

Його Високопреосвященству

Кардиналу Любомиру Гузару

Ваше Високопреосвященство!

Ознайомившись зі зверненням Синоду греко-католицьких єпископів України на адресу Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ з нагоди 60-річчя Львівського церковного собору, що возз’єднав із Православ’ям частину галицьких греко-католиків, вважаю своїм обов’язком висловити кілька принципових зауважень.

Безумовно, точки зору наших Церков на події 60-літньої давнини є у багатьох відношеннях протилежними. Це додатково поглиблюється тим, що у всіх греко-католицьких заявах Львівський собор 1946 року демонстративно іменують «псевдособором», що залишає досить обмежений простір для спокійної та об’єктивної дискусії. На наш погляд, сама постановка перед православною стороною питання про канонічність та благодатність Львівського собору не є зовсім конструктивною, бо ми, у свою чергу, можемо з повним правом висловлювати сумнів у канонічності та благодатності Брестського собору 1596 року.

На наше глибоке переконання, ініціаторами Львівського собору були члени греко-католицької громади, котрі, отримавши можливість повернутись у лоно Православ’я, не втратили шанс нею скористатися. Руська Православна Церква не могла не прийняти чад, котрі до Неї повернулися, тих, що були тривалий час «на стране далече» (Лк. 15, 13). В історії це був далеко не перший випадок возз’єднання уніатів з Православною Церквою. Так, у ХІХ столітті мало місце таке ж масове повернення до віри своїх батьків греко-католиків Білорусі, що відбулось з ініціативи Йосифа (Семашко).

Безліч жителів Західної України, котрі перейшли до унії, також ніколи не полишали спроб повернутись до Православ’я, хоча ці спроби постійно придушувались. Одним з найбільш яскравих прикладів у ХХ столітті було масове повернення у Православну Церкву жителів Закарпаття. При цьому характерно, що на початку русини увійшли до юрисдикції Сербської, а не Руської Православної Церкви. Ще одним прикладом може слугувати рух за повернення до Православ’я лемків, котрий відбувся наприкінці 20-х років ХХ століття, він був насильно подавлений та завершився закриттям православних храмів.

Таким чином, вся історія Галичини, Закарпаття, Буковини та Волині у першій половині ХХ століття свідчить про відродження тут православної самосвідомості, незважаючи на репресії проти тих, хто наважався залишити Греко-Католицьку Церкву та повернутись у Православну. Тому, коли після закінчення Великої Вітчизняної війни не залишилось політичної сили, котра б перешкоджала поверненню у Православ’я, відбувся Львівський собор, котрий, по суті, здійснив сподівання багатьох поколінь Західної України, які через гоніння та постійний тиск з боку влади чимало років не могли повернутись до батьківської віри.

Для тих, хто брав участь у Львівському соборі, саме Православ’я, а не греко-католицизм, найбільшою мірою символізувало страждання і навіть мучеництво за віру. Вони знали це з історії свого народу – адже після сумнозвісної унії 1596 року Православ’я було безперервно гнаним, страждаючим та мусило виживати, – а також по тому, яким гонінням піддавалась Православна Церква у Радянському Союзі. Учасники Собору не обирали собі легкого шляху, не намагались вижити: вони знали, що їх, як і раніше, очікують гоніння – якщо не від своїх земляків, то від нової влади. Тим не менш, вони скористалися історичним шляхом повернутись до віри своїх батьків.

Ви пишете про важкі умови тоталітарного режиму, у котрих готувався і проводився Львівський собор, через що пропонуєте тепер відмовитись від його результатів. Дійсно, проти Греко-Католицької Церкви у Галичині після входу туди радянських військ розпочалися репресії, котрі офіційно пояснювались тим, що багато греко-католицьких ієрархів та священнослужителів заплямували себе колабораціонізмом з окупантською німецькою владою.

Ми не можемо виправдовувати гонінь, розв’язаних радянською владою проти греко-католиків, чим би ці гоніння не пояснювались, тому, що цього не дозволяє наша християнська совість, і тому, що самі ми пережили ще більші гоніння. Тому абсурдними виглядають спроби покласти навіть частку відповідальності на гоніння проти греко-католиків на Руську Православну Церкву та закликати Її до якогось «покаяння» за те, чого вона не здійснювала.

У роки після Львівського собору Руська Православна Церква не переслідувала греко-католиків у Галичині, а розвивала тут пастирську працю. Незважаючи на обмежені умови, у котрих Церква жила у радянський час, тисячі священнослужителів – уродженців цього регіону – отримали богословську освіту в духовних школах Московського Патріархату. У належному стані утримувались храми. Велика увага приділялась тому, щоб народ Божий мав можливість отримувати благодатне укріплення, долучаючись до Таїнств Церкви. Важливо зазначити, що після тривалого часу панування атеїзму релігійність місцевого населення не знизилась. І в цьому ми вбачаємо плоди турботи пастирів нашої Церкви про збереження віри та благочестя у народі.

Цілком згідний з тим, що «у період сталінської диктатури в СРСР не існувало вільного волевиявлення будь-якої етнічної, культурної або релігійної групи». Однак фактор несвободи Церкви мав місце не тільки в умовах комуністичної диктатури, а й у певні періоди історії, наприклад, Польщі, Австро-Угорщини або гітлерівської Німеччини. З самого початку насильницького впровадження унії в кінці XVI століття православні відчували постійні гоніння та утиски з боку влади Польщі й Австро-Угорщини, до складу котрих у різні часи входили землі Західної України. Ці гоніння не припинялись і у ХХ столітті, котре ознаменувалось цілим рядом страшних трагедій. Тут необхідно згадати і Мармарош-Сигетські процеси, у результаті котрих постраждало безліч карпаторосів, котрі вирішили повернутись у Православ’я; це і масові гоніння на православних на Галичині та на Буковині в період Першої світової війни, котрі завершились знищенням тисяч православних кліриків та мирян в австрійських концентраційних таборах Терезин і Талергоф. Безсумнівним історичним фактом залишається те, що часто ці гоніння інспірувались або мовчазно підтримувались греко-католицькими ієрархами та кліриками. У роки нацистської окупації відомі факти прямої співпраці Греко-Католицької Церкви з гітлерівською владою. Чи готова тепер вона, висловлюючись словами Вашого листа, «випробувавши свою совість, висловити жаль та покаяння за акти гріховної покори тоталітарному режиму, котрі травмували саму природу Церкви»?

У кінці 80-х років, після візиту М.С. Горбачова до Ватикану і зустрічі з Його Святістю Папою Іоанном Павлом ІІ, радянська держава знов надала Українській Греко-Католицькій Церкві право легального існування. Багато греко-католиків, котрі отримували до цього духовне окормлення у православних приходах, змогли повернутись до своєї традиції. Однак значна частина населення заходу України все ж не «повернулась» до унії, але продовжила ототожнювати себе з Православ’ям, навіть входячи у неканонічні утворення. Навіть сьогодні у Львівській області на 1500 уніатських приходів припадає понад 860 православних за віросповіданням (1), хоча більша їх частина з добре відомих Вам причин належить до неканонічних юрисдикцій.

І це при тому, що на тих, хто залишився вірними Православ’ю, знов, як і на початку ХХ століття, почали здійснювати тиск, включно з прямими гоніннями з боку прихильників греко-католицизму. У зв’язку з цим навряд чи можна стверджувати, що в кінці 1980-х років відбулось «масове та добровільне повернення священиків і мирян, передусім Галичини, у лоно Української Греко-Католицької Церкви».

На Західній Україні цей процес у кінці 80-х – 90-х років не був природним та мирним. Незважаючи на згадані Вами миролюбні заяви кардинала Любачівського, унія повернулась в Україну хвилею насилля. Після солодких промов про прощення, примирення та любов підійшла черга до розгрому трьох православних єпархій на Західній Україні. Православне духовенство та вірян насильницьким шляхом виганяли з храмів та позбавляли церковного майна. Все це відбувалось за цілковитої підтримки місцевої влади, котра всіляко сприяла відновленню унії, а часто примусово насаджала її у православних областях. Достатньо згадати про такі кричущі факти, як ультимативна вимога Стрийської міської ради народних депутатів Львівської області передати все церковне майно православних громад Львівської єпархії, а також ключі від храмів та сейфів у розпорядження греко-католицьких громад. За безпосередньої підтримки антиправославно налаштованої місцевої влади греко-католики отримали у свої руки більшість храмів.

Захоплення храмів супроводжувалось насиллям стосовно православного духовенства. Священику Нестерівського району Я. Дебері погрожували смертю та силоміць забрали ключі від храму (2). Був жорстоко побитий священик Василь Стадник та голова церковної ради у селі Делятин Надворненського району Іван Пендрак (3). У лютому 1990 року члени Української Греко-Католицької Церкви протягом трьох годин погрожували священику М. Лучнину та його родині у їхній власній оселі (4). На знак протесту в грудні 1989 проти неодноразових погроз групою греко-католиків на свою адресу архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Макарій був змушений оголосити голодування (5). На жаль, перечень документально підтверджених випадків подобних погроз та насилля у бік православного духовенства та вірян можна без труда продовжити. Зростанню напруги у відносинах між православними та уніатами у значній мірі сприяла позиція ієрархів Української Греко-Католицької Церкви. деякі з них публічно заявили, що Православ’ю немає місця у Західній Україні. На жаль, і понині стосунки між православними та греко-католиками в Україні є далекими від братерських. Наприклад, у Львівській області штучно організують громади греко-католиків, котрі добиваються почергового права звершення богослужінь у небагатьох православних храмах, що залишились, поступово витискаючи звідти православних вірян (6).

Дотепер у цих областях православні не мають можливості вести повноцінне церковне життя, будувати нові храми замість забраних греко-католиками. Зокрема, важка ситуація зберігається у Львові, де, незважаючи на численні звернення до різних інстанцій, православна громада досі не може отримати ділянку землі для будівництва нового храму, котрий зміг би вмістити усіх молільників (7).

Погоджуся з Вами у тому, що досягнути примирення можна лише «на шляху визнання історичних несправедливостей та помилок, щирого каяття та взаємного прощення». Але для цього необхідно усвідомити усю багату на трагічні події історію існування унії: з 1596 року та до цього дня. Без того неможлива правильна оцінка Львівського собору 1946 року. Необхідно також суттєво покращити нинішнє дискримінаційне становище вірян нашої Церкви на Західній Україні. Тут в Греко-Католицької Церкви є можливість продемонструвати свою любов «не словом або язиком, але ділом та істиною» (1 Ін. 3, 18).

Вважаю, що на цій основі буде можлива подальша дискусія про історичні оцінки подій 1946 року та шляхи примирення між нашими Церквами.

З повагою,

Глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патрірахату

Митрополит Смоленський і Калінінградський

________________________________________

(1)  Згідно з даними Міністерства культури України на 2015 рік, у Львівській області діяли 947 православних громад (УПЦ МП – 72, УПЦ КП – 489, УАПЦ – 386) та 1534 – УГКЦ; в Івано-Франківській області 481 православний приход (УПЦ МП – 37, УПЦ КП – 298, УАПЦ – 146) та 668 греко-католицьких приходів; у Тернопільській області діяв 671 православний приход (УПЦ МП – 118, УПЦ КП – 340, УАПЦ – 213) та 800 приходів УГКЦ.

(2) Ймовірно, йдеться про о. Ярослава Деберу, котрий був священиком у селі Зіболки на Жовківщині. За свідченнями очевидців, громада села вирішила перейти до УГКЦ і не була проти, щоб він лишився священиком. Однак на той момент він відмовився від переходу. Через тиждень після цієї розмови, у наступну неділю о. Дебера не приїхав служити Літургію у село і більше там не появлявся. Ціла громада Зіболок без конфлікту стала греко-католицькою. Паралельної православної громади у селі немає. Сам о. Ярослав Дебера повернувся у служіння до села Баківці на Жидачівщині (де він був священиком раніше, протягом 1979–1987 років). У Баківцях він вже служив як греко-католицький священик та рахується членом «десятки» у реєстраційних документах (за 1991 рік) греко-католицької громади села. У 2002 році вийшов на емеритуру та отримав грамоту від греко-католицького єпископа Стрийського Юліана (Гбура) як «почесний священик с. Баківці».

(3) У 1990 році в Делятині не було священика з таким ім’ям та прізвищем (о. Василій Стадник). У приході Різдва Богородиці в Делятині служили священики Іван Пукич та Петро Гладун, не місцеві.  У свою чергу, Іван ПендОрак, про котрого згадується у документі, був старшим братом у делятинському приході. Перехід громад в УГКЦ відбувався на підставі загального голосування (про що є відповідні документи) і без силового протистояння. Невелика група осіб, серед них Іван ПендОрак, залишили громаду та у 1991 році зареєстрували приход УАПЦ свв. Петра і Павла (на сьогодні діє як громада УПЦ КП), котра почала повноцінне церковне життя лише у жовтні 1996 року. На початку 2016 року в Делятині, згідно з даними Міністерства культури України, діяли три православні громади: дві УПЦ КП та одна УАПЦ. Щодо згаданого у документі о. Василія Стадника, то, ймовірно, йдеться про священика, котрий у 80-х роках служив у селі Делева, на Тлумаччині, а сьогодні є деканом Тлумачського УАПЦ (м. Тлумач). Стосунки Стадника та греко-католицьких священиків є добросусідськими. Наприклад, недавно о. Василій взяв участь у конференції, присвяченій спадку митрополита Андрія Шептицького, організованої Коломийсько-Чернівецькою єпархією УГКЦ, за участю священиків УГКЦ та УАПЦ проводяться спільні хресні ходи тощо. Тут тепер діють приходи УПЦ КП та УГКЦ. У 1991 році громада УАПЦ отримала у користування дерев’яний Введенський храм (побудований у 1853 році), котрий у 2000-х роках передала Угорницькому монастирю УАПЦ. У 90-х роках у селі міжконфесійного конфлікту не було, однак у 2000-х роках тут розгорівся конфлікт між громадами УАПЦ та УГКЦ стосовно права власності на побудований спільними зусиллями храм, у котрому вони повинні були звершувати почергові богослужіння. Станом на 2016 рік кожна громада має власну культову споруду. У 2011 році громада УАПЦ офіційно перейшла до УПЦ КП.

(4) Відсутність точних даних про цього священика робить неможливим з’ясування обставин цього випадку та його достовірність.

(5) Єпископ Макарій (Свистун) був звільнений від керування Івано-Франківською єпархією Московського Патріархату 19 березня 1990 року та продовжив своє служіння на високих постах в УПЦ МП. Помер у 2007 році в сані митрополита Вінницького і Брацлавського. За свідченням єпископа Миколая (Гроха), одного з його наступників (впродовж 1990-1992 рр. на кафедрі змінились чотири архієреї: Феодосій (Дикун) 20 березня 1990 – 29 вересня 1991, Агафангел (Саввін) 7 серпня – 7 вересня 1991, Іларіон (Шукало) 29 вересня 1991 – 22 січня 1992, Онуфрій (Березовський) 23 січня – 7 квітня 1992), греко-католицька єпархія придбала для єпархіального управління та архієрея Івано-Франківського і Коломийського Московського Патріархату будинок для облаштування канцелярії. В Івано-Франківську єпархія побудувала кафедральний собор Різдва Христового. У другому кафедральному місті – Коломиї, у центральній частині міста, єпархія побудувала Свято-Успенський собор з храмовими будівлями та жіночим монастирем.

(6) Як і у випадку зі звинуваченнями стосовно о. Лучнина, відсутність точних даних стосовно таких випадків робить неможливим з’ясування їхніх обставин та достовірності.

(7) Звинувачення збоку РПЦ стосовно того, що місцева єпархія не може отримати ділянку для будівництва нового кафедрального собору, звучать доволі часто. Однак варто зазначити, що у 1990 році, після повернення собору святого Юра греко-католикам, громаді УПЦ МП був переданий костел Святого Миколая у центральній частині міста. Він був вибраний з кількох запропонованих міською владою Львова храмів самим єпископом та облаштований як кафедральний храм єпархії Московського Патріархату. Після переходу єпископа Андрія (Горака) до УПЦ КП у 1992 році храм потрапив під цю юрисдикцію.