Президент Латвії вніс на розгляд республіканського Сейму законопроект, що передбачає автокефалізацію ЛПЦ: забезпечення її самостійності та незалежності від Москви.
В очі вже відразу впадає використання непридатних коштів за цілком розумного з погляду держави вектору дії. Автокефалія не є питанням підвідомчим Сейму, як реальність канонічного, а не цивільного права. Втім, у 2019 році Сейм ухвалив закон, що безпосередньо стосується церковних порядків: про те, що предстоятель ЛПЦ має бути людиною, яка прожила не менше 10 років у Латвії.
На перший погляд, ситуація схожа на історію з ПЦУ, але серцевина інша: проти самої ЛПЦ держава не воює і не ставить на альтернативну організацію. Спільний тут швидше історичний вектор на дедалі більшу незалежність церков посткомуністичних країн від Москви.
Ми досить докладно писали про становище ЛПЦ у Латвії, феномен ЛПАЦ та інші подібні речі. Варто лише зазначити, що навіть ухвалення нового закону не порушить позиції ЛПЦ у Латвії. Більше того, якщо попередній “коренізаторський” закон, по суті, працював на покращення позицій власне латвійського православного єпископату та цілісність внутрішньої церковної структури, то і новий закон може допомагати латвійському православному духовенству зміцнювати свої позиції в країні – більша незалежність від Москви може бути їхньою стратегічною вигодою.