«Ми зібралися сьогодні, щоб урочисто відзначити 25 – річчя возз`єднання західноукраїнських греко – католиків з Руською Православною Церквою на Львівському Соборі».

(Промова Екзарха України, митрополита Київського і Галицького Філарета на відкритті урочистого акту 15 травня 1971 року)

Саме такими словами митрополит Філарет розпочав свою промову на річниці Львівського Собору 1946 року у місті Львові. Але більше як через 40 років риторика «патріарха» Філарета змінилася, Львівський собор став «псевдособором», про що інформує офіційний сайт УПЦ КП. Ця разюча відмінність в позиції пана Денисенка вочевидь спровокована сучасною ізоляцією “Київського патріархату” в християнському світі.

Іноді складається враження, що Філарет, заради визнання УПЦ КП засудить навіть 7 Вселенських соборів. Та як би там не було, коли екс-митрополит Філарет Денисенко був екзархом РПЦ, його погляди на Львівський собор і ліквідацію УГКЦ, були діаметрально протилежними. Варто звернутися до промови Денисекна 1971 року, аби зрозуміти, як іноді суспільне становище впливає на “принципову” позицію.

« Церковне возз`єднання, яке справедливо можна назвати воскресінням православ`я на ваших споконвіку православних землях, святкується нами в ті дні, коли в наших храмах лунають пасхальні співи, які прославляють Воскреслого Христа – Главу Церкви. Кілька днів тому народи нашої країни відзначали День перемоги над фашизмом, що був загарбав багато європейських країн. Одержана радянським народом перемога створила сприятливі умови для церковного возз`єднання греко – католиків. Воно стало можливим тому, що лише після звільнення західних областей України можна було покінчити з Брестською унією 1596р., насильно нав`язаною нашим предкам, українцям і білорусам, – однокровним братам російського народу.

 В наші дні навряд чи знайдеться освічена людина, обізнана з історією нашої країни, яка б не розуміла справжньої мети унії. Замість церковної єдності унія завжди несла з собою роз`єднання, ворожнечу й ненависть. Вона пригнічувала церковну та національну самосвідомість і була знаряддям гноблення нашого народу. Унія –не Боже діло. Вона була насильством над християнською совістю і служила не єдності віри, а єдності зовнішньої організації і влади Римської Церкви. Історія засудила унію як шлях до єднання церков.

Скасування унії стало одною з передумов можливості розвитку відносин між Православною і Римсько – Католицькими Церквами…

Хоч остаточна ліквідація  Брестської унії сталася 25 років тому, але боротьба за православну віру то сильніше, то слабше тривала перед тим 350 років. Православна свідомість серед уніатів ніколи не зникала. Відірвані насильством від єдинокровного і єдиновірного народу, наші прадіди використовували всі сприятливі можливості в історії для повернення до православної віри. Про це свідчить перехід греко – католицьких парафій у Галичині до Православної Руської Церкви в 1914 – 1915рр., про це також говорить православний рух на Лемківщині в 1929 – 1939 рр.

Повернення за ухвалою Львівського Собору 1946 р. до лона Матері – Церкви, відірваних від неї чад Галичини і остаточне припинення існування Брестської унії – це значна історична подія. Львівський собор має важливе значення. Він виявив волю греко – католицького духовенства і мирян повернутися до православної віри своїх праотців. Досить згадати, що вже до початку Львівського Собору подали особисті заяви 997 священиків, тобто 78 процентів духовенства виявили бажання вийти з унії і возз`єднатися з  Православною Церквою.

Даремно деякі українські католики за рубежем твердять, ніби Львівський  Собор 1946 р. не мав права на скасування Брестської унії. Та хіба могло щось стати на перешкоді християнській свободі ?! Наводячи тінь на Львівський Собор, вони не мають на увазі ні піклування  про церковний мир, ні прагнення в дусі християнської любові допомагати розвиткові екуменічних відносин між Православною і Римсько – католицькою Церквами. В них виявляється лише сліпе бажання  поновити унію, яка – це всім добре відомо – протягом усієї своєї історії ширила незгоду серед віруючих людей і сіяла ворожнечу між братніми слов`янськими  народами.

Святкуючи 25-ту річницю возз`єднання галицьких греко – католиків, не можна не  згадати тих, хто віддав усі свої сили, а дехто і життя, за церковну єдність. Це найперше – протопресвітер Гавриїл Костельник і його сподвижники – преосвященний Антоній (Пельвецький) і преосвященний Михаїл (Мельник). Вічна пам`ять і протоієрею Євгену Королю, прот. Маріану Лабенському, прот. Леоніду Щирбі, прот. Куницькому та іншим, які постраждали за святе діло возз`єднання   і віддали за нього своє життя. Лише у Львівській єпархії ворогами церковного возз`єднання  і дружби між українським і російським народами – братами було вбито понад 30 священиків…

За 25 років архіпастирями і пастирями багато зроблено для подолання наслідків унії та зміцнення православної самосвідомості. На церковній ниві в колишніх греко – католицьких єпархіях трудиться багато священиків, які закінчили наші православні духовні семінарії та духовні академії і виховані в дусі відданості православ`ю й Батьківщині. Однак, не можна забувати, що за 350 років унія залишила певний слід як у церковній свідомості, так і в обрядах. Архіпастирям і пастирям треба і надалі вживати обачних зусиль для подолання наслідків унії, уважно ставлячись до місцевих церковних звичаїв і обрядів, які не суперечать суті православного віровчення.

Вже 25 років ми становимо одно ціле, одну православну сім`ю. Наше торжество – це радість Матері – Церкви, це доказ нашої церковної єдності. Ми дякуємо Промислу Божому за відновлення нашої церковної єдності і благаємо Господа, щоб Він зберігав нас в однодумності і одностайності. Згадуючи тяжке минуле Церкви в Південно – Західній Русі, ми не хочемо, щоб воно повторилося…».

Слово Екзарха України, митрополита Київського і Галицького Філарета у соборі св. Юра  після Божественної літургії  у Неділю, 16 травня 1971 року:

« У цей радісний день, коли разом з нами Руська Православна Церква урочисто святкує 25-річчя возз`єднання греко – католиків західних областей України з Матір`ю Православною Руською Церквою на Львівському Соборі 1946 року, щиро вітаю вас словами : Христос Воскрес! Наше церковне торжество мимоволі нагадує нам празник, що називається «Торжеством Православ`я», встановлений Церквою в IX ст. на згадку про остаточну перемогу православ`я над єресями…

Вже 25 років ми разом з вами живемо одною церковною сім`єю під духовним керівництвом Патріарха Московського і всієї Русі. Зникли ворожнеча й ненависть, яку протягом багатьох віків сіяла унія. Вона вносила розбрат у церковне і національне життя наших предків. Але завдяки перемозі Радянського народу в Великій Вітчизняній війні 1941 – 45 рр., український народ Галичини звільнився від іноземного ярма і повернувся в сім`ю братніх народів нашої Радянської Вітчизни. За цих сприятливих умов західноукраїнські греко – католики на Львівському Соборі 1946 р. вирішили  назавжди покінчити з унією і повернутися до віри святого князя Володимира, православної віри своїх предків.

Святий рівноапостольний князь Володимир після хрещення наших предків благав Господа зглянутися на новопросвічених людей і «утвердити їх віру праву», тобто православну. Цю молитву його почув Господь, – віра Христова утвердилася в Києві та по всій нашій країні і донині залишається в нашій Церкві вірою православною. Священний обов`язок кожного з нас – берегти її як великий дар Божий, без будь – якої зміни або відхилення від неї.

Церковна єдність – велика справа. Церковне возз`єднання наше – це не тільки повернення до побожної віри праотців і єднання в православній Церкві. Возз`єднання – це торжество християнської любові і миру. Ось чому, духовно радіючи, ми урочисто святкуємо 25 – річний ювілей нашої церковної єдності.

У ці святі хвилини нашого великого празника перед усіма учасниками церковного торжества ми хочемо віддати належне як покійним, так і нині живим боголюбивим нашим співбратам – архіпастирям, всечесним пастирям і побожним мирянам, які потрудилися в справі возз`єднання греко – католиків з Матір`ю – Руською Церквою. Вдячні нащадки і історія ніколи не забудуть священної події повернення до прадідівської православної віри церковних чад Галичини.»

( Православний вісник, липень 1971 року, №7).