Настав час ще для однієї цитати з книги, купленої мною у жовтні у Святогірській лаврі, яка здебільшого присвячена колишньому артилеристові царської армії, архімандриту Іоанну, начальнику одного з її скитів у революційний час, який у 1960-ті ще служив на парафії десь між Донецькою та Луганською областями.
“Одного разу в бесіді з нами, паломниками, батюшка став розповідати про ті страшні дні, які були у 1918-19-ті роки. Говорив старець про те, як йому довелося тоді бачити і зазнати люті катування з чернечою братією, яка жила у Святих Горах. …Потім якось батюшка скоротив свої спогади і з розстановкою, повільно нам сказав: “А монастир наш все одно постане, розквітне у своїй святості – і дзвони відновляться! – і задзвонить у всі дзвони про своє відродження знову. А потім почнуть повертатися до цієї обителі, до цього монастиря, один за одним його молитовники, насельники цього монастиря. І як вони зберуться всі, тоді…” І тут раптом отець Іван почав молитися, просити до Господа: “Не дай, Господи! Не дай, Господи!”.
(Святогоірський патерик. Том III. Новомученики та сповідники Святогірської пустелі ХХ століття. Видання Свято-Успенської Святогірської Лаври, 2008. С. 344.)
