1. Головна
  2. navigate_next
  3. Публікації
  4. navigate_next
  5. Собор УПЦ: особливості прийнятих рішень, реакції та можливі наслідки

Собор УПЦ: особливості прийнятих рішень, реакції та можливі наслідки

27 травня у Києві відбувся Помісний собор Української Православної Церкви. Прийняті рішення продовжують хвилювати як внутрішньоцерковну громадськість, так і тих, хто не є частиною УПЦ. Інтерпретації рішень Собору варіюються від «нічого особливого не відбулося» до «вчинили розкол». Які ж рішення були ухвалені насправді і як до них тепер ставитись – спробуємо розібратися.

Що затвердили на Соборі

Насамперед, було звернуто увагу на політичний порядок денний, який тяжіє над УПЦ з початку російсько-української війни. Першим блоком учасники Собору засудили війну як явище і звернулися до влади Росії та України із закликом продовжити діалог про відновлення миру. Крім того, учасники Собору висловили незгоду з позицією Патріарха Московського та всієї Русі Кирила щодо війни в Україні. Ці рішення були цілком прогнозовані, оскільки запит на такі заяви мав місце в українському суспільстві. По суті, в УПЦ не сказали нічого нового, адже ще в перші дні військового конфлікту Предстоятель та духовенство на всіх рівнях продемонстрували центристську позицію, всіляко підтримуючи українську державу у цьому протистоянні.

Другий блок рішень можна розпочати з четвертого пункту: «Собор прийняв відповідні доповнення та зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність та незалежність Української Православної Церкви». Хоча станом на сьогодні до кінця не ясно, в якому вигляді нададуть нашій увазі оновлений статут Української Православної Церкви, вже сьогодні можна говорити про те, що з документа зникли всі пункти, які хоч якось указували на зв’язок із Московським патріархатом. Серед таких були:

Р.1. П.3. УПЦ з’єднується з усіма Помісними Церквами через РПЦ;

Р.1. П.5. УПЦ є самоврядною частиною РПЦ;

Р.3. П.5. Собор єпископів УПЦ діє з урахуванням постанов Соборів РПЦ;

Р.5. П.2. Предстоятель УПЦ затверджується та благословляється патріархом Московським;

Р.5. П.5. Ім’я митрополита Київського під час Богослужінь підноситься після імені патріарха Московського;

Р.5. П.8. Предстоятель УПЦ є постійним членом Синоду РПЦ.

Як повідомляють різні джерела, у новій редакції Статуту УПЦ цих пунктів більше не буде. Навпаки, зважаючи на все, оновлений Статут включатиме нові пункти про розширені повноваження (читай – можливості) Української Православної Церкви. Серед таких, до речі, є дуже важливий – відновлення мироваріння. Чому йдеться про відновлення? Тому що до 1913 року миротворення відбувалося у Києві на регулярній основі.

Між іншим, саме право мироваріння вважається одним із факторів, що визначають ступінь незалежності тієї чи іншої Помісної Церкви. Наприклад, Антіохійська, Єрусалимська, Сербська, Болгарська, Польська, Албанська та Церква земель Чехії та Словаччини отримують миро з рук Константинопольського патріарха, визнаючи при цьому прерогативу глави Фанара у цьому питанні, а отже, маючи від нього певну залежність. До речі, представники так званої ПЦУ, які називають себе автокефальними, права варення миро також не мають.

Що ж до питання присвоєння собі права варення миро Українською Православною Церквою – це питання чистого прагматизму. Очевидно, що навіть за великого бажання митрополит Київський навряд чи зможе в найближчому майбутньому брати миро в Москві, як це відбувалося раніше. І якщо участь Предстоятеля УПЦ у Синодах РПЦ була хоч якось можливою (останнім часом – виключно в онлайн режимі), то отримати миро в РПЦ буде просто нереально. Зрозуміло, через ті історичні обставини, в яких зараз опинилися обидві Церкви.

Окремо варто відзначити рішення Собору про активізацію діяльності за кордоном, а саме – на підставі парафій за кордоном, які будуть безпосередньо підзвітні Києву, а не Москві, як це було раніше. Чому це важливо? Насамперед, така необхідність стоїть справді гостро, особливо останні місяці, у зв’язку з відпливом населення України за кордон. Варто зазначити, що священики з України, які бажали понести пастирські труди в інших країнах, переходили у безпосереднє підпорядкування єпископів РПЦ за кордоном. Крім цього, православні українці, за незнанням, могли потрапити до парафій УГКЦ чи Константинополя.

Звісно, ​​тепер ситуація у цій справі зміниться. Ті з українців, які мали упередження щодо відвідування храмів РПЦ за кордоном, зможуть відтепер відвідувати храми саме УПЦ. І якщо раніше в українців за кордоном, зі зрозумілих причин, стояло питання – відвідувати храм РПЦ або Константинопольського патріархату (перевага, як правило, надавалася другому варіанту), то тепер у них з’явиться можливість молитися саме у храмах УПЦ. Крім цього, поява УПЦ за кордоном зможе перебити намір українських розкольників, адже, хоча томос ПЦУ забороняє їм мати парафії поза Україною, вони вигадують обхідні шляхи для реалізації таких планів.

Ще один пункт рішень Собору, який привертає особливу увагу – декларація до готовності подолати розкол в українському Православ’ї. Багато хто сприйняв цю заяву, як чи не об’єднання з розкольниками, проте умови, виставлені до виконання представниками розколу для початку діалогу, навряд чи сприятимуть тому, щоб почалося хоч якесь спілкування. Ці умови (на них ми зупинимося окремо) – відповідь усім тим, хто почав розповсюджувати інформацію про зраду.

Також, на окремий розбір заслуговує пункт про те, що на період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає за доцільне надати єпархіальним архієреям право самостійно приймати рішення з тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалія.

Реакція РПЦ

Питання реакції Російської Церкви на сам факт проведення Собору та його вирішення є вкрай важливим, адже в УПЦ спробували провести все максимально стримано, на кшталт і традиції Церкви. Можливо, на перший погляд, окремі рішення здаються «на межами фолу», проте розколу, як зараз повідомляють в окремих ЗМІ, не відбулося. Після завершення Собору така реакція не забарилася. Першим висловився глава Синодального відділу РПЦ із взаємин Церкви із суспільством та ЗМІ Володимир Легойда.

«Українська Православна Церква перебуває у дуже важкому становищі і зазнає тиску з різних сторін: з боку влади, розкольників, націоналістично налаштованих представників певної частини громадськості, з боку засобів масової інформації. У ситуації, коли зовнішні сили намагаються зруйнувати єдність Руської Православної Церкви, було б з нашого боку найвищою мірою безвідповідально входити до детального коментування рішень, які приймаються у самоврядній Українській Православній Церкві», – зазначив офіційний представник РПЦ.

Пізніше, подібну за своєю риторикою заяву, зробив голова ВЗЦЗ РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв). «Учорашніми рішеннями Українська Православна Церква ще раз засвідчила, що вона є повністю самоврядною, що її церковний центр знаходиться не в Москві, а в Києві, що вона не залежить від Москви ні адміністративно, ні фінансово, ні в якихось відносинах. Єдність між Російською Православною Церквою та Українською Церквою зберігається, і ми й надалі продовжуватимемо зміцнювати цю єдність, ми й надалі продовжуватимемо молитися за нашу Єдину Святу Православну Церкву», — заявив митрополит Іларіон.

Як бачимо, в жодній заяві офіційних осіб Російської Церкви не прозвучало слово «розкол». Більше того, митрополит Іларіон зазначив, що єдність між Церквами збережена, а пізніше Володимир Легойда у своєму Телеграм-каналі розмістив коментар, в якому вказав, що саме висловлені ним та головою ВЗЦЗ РПЦ думки є на сьогодні офіційною позицією Російської Православної Церкви щодо вказаного питання. Таким чином, будь-які спроби звинуватити Українську Православну Церкву у розколі та якимось чином маргіналізувати Собор УПЦ та прийняті на ньому рішення є абсолютно не конструктивними та безпідставними.

Природно, не можна виключати, що ставлення до того, що сталося, у офіційних осіб РПЦ зазнаватиме змін у майбутньому. Потрібно розуміти, що повноцінну оцінку Собору УПЦ зможе дати лише якийсь із виконавчих органів РПЦ, однак можна припустити, що навряд чи реакція буде кардинально протилежною вже зазначеним заявам.

Реакція представників розколу

Із дивним запалом почали обговорювати тему Собору УПЦ, представники так званої ПЦУ. Спікер цієї організації Євстратій Зоря так розпереживався, що присвятив цій темі, один за одним, аж три пости у Фейбуці. Звичайно, робиться це для того, щоб нівелювати важливість того, що сталося, і дати підживлення світським ЗМІ, щоб вони, не розібравшись у ситуації, просто повторили його думку.

Основними, як вважають представники ПЦУ – образливими, тезами в їхньому арсеналі стали словосполучення «квазіавтокефалія» або «автокефалія Шредінгера». Комусь незрозуміло – це натяк на те, що насправді УПЦ так і не отримала автокефалії. Звичайно ж, на Фанарі та в їхніх сателітів в Україні очікували, що все піде саме за таким сценарієм. Очевидно, вони розраховували, що УПЦ перейде через Москву, самочинно оголосивши автокефалію (як це було, наприклад, на початку їхнього історичного шляху) і, таким чином, стане на шлях розколу. Звичайно, за таких розкладів УПЦ була б у більш неповноцінному становищі порівняно з ПЦУ, адже в останніх з’явилася б можливість оголосити своїх опонентів як мінімум безблагодатними. Що ж до сподівань Фанара, то глава Константинопольської Церкви, швидше за все, хотів скористатися нагодою і дотиснути УПЦ у питанні об’єднання з ПЦУ.

Проте, вся справа в тому, що на Соборі УПЦ питання автокефалії не ставилося на чільне місце. Згідно з Томосом, отриманим Українською Церквою від РПЦ ще у 1990-му році, УПЦ є повністю незалежною та самостійною у своєму управлінні. Дійсно, слово «автокефалія» не прозвучало, однак повноваження та можливості УПЦ, які завдяки засіданню Собору лише розширилися, вказують на те, що Церква свідчить про повну незалежність від будь-яких духовних центрів, залишаючись при цьому у духовному та євхаристичному спілкуванні з іншими Помісними Церквами. А це не може подобатися представникам ПЦУ, адже вони чудово розуміють, що наступні кроки УПЦ поставлять їх у незавидне, з канонічного погляду, становище.

По-перше, йдеться саме про те, що про визнання ПЦУ іншими Помісними Церквами вони тепер можуть забути. Нагадаємо, що спілкування у ПЦУ є лише з Фанаром, Елладською, Кіпрською та Олександрійською Церквами. У представників останніх трьох Церков ставлення до ПЦУ носить гібридний характер, адже, хоча факт визнання і відбувся вербально, проте воно так і не було засвідчено у співслужінні та причасті. Складається враження, що глави цих Церков пішли на визнання українського розколу не через особисті переконання, а на догоду патріарху Варфоломію, який, до речі, особливо не шанує главу ПЦУ не лише своєю присутністю на офіційних заходах, а й у себе в Стамбулі.

По-друге, подальша легалізація ПЦУ тепер безпосередньо залежить від діалогу з УПЦ. І тут ми розглянемо умови, які прийняв Собор для початку будь-яких контактів із представниками українського розколу. За великим рахунком, для ПЦУ ці умови практично непідйомні:

Припинити захоплення храмів та примусове переведення парафій Української Православної Церкви;

Усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам та можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви;

Вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, цілком очевидно, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ потрібне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.

По-третє, йдеться про прерогативи. Права, які тепер має УПЦ, представникам ПЦУ можуть тільки снитися. Природно, що Фанар ніколи не надасть своїм українським сателітам права миротворення. Але найголовніший момент, масштаби якого ми зможемо зрозуміти лише з часом – право засновувати парафії за кордоном. Для ПЦУ це питання завжди було важливою темою. Вони вкрай болісно відреагували на заборону створювати парафії поза Україною, а тепер ще й УПЦ може перетягнути на себе ініціативу у цій справі.

По-четверте, нервозність представників ПЦУ викликана ще й тим, що вони розуміють – реєстрація нового Статуту УПЦ із внесеними до нього змінами зупинить їхню експансію та наміри, давши можливість Українській Православній Церкві перевести існуюче правове беззаконня у законне поле. Зрозуміло, що таким чином у ПЦУ можуть забути про відкриття монастиря на території Києво-Печерської лаври, а попередні їхні дії можуть бути опротестовані в судовому порядку.

Реакція держави

Для зміни ситуації в юридичному полі потрібен час. Багато залежатиме від того, як сприймуть рішення Собору УПЦ в українській владі. Станом на сьогодні на те, що сталося, відреагував радник голови Офісу Президента України Олексій Арестович. «Щойно закінчився Собор Української Православної Церкви колишнього Московського Патріархату. Вони засудили позицію голови РПЦ щодо війни в Україні та ухвалили рішення про повну незалежність та самостійність УПЦ. Більше того, вони звернулися до ПЦУ щодо відновлення діалогу. Це тектонічні зміни, просто тектонічні, величезна подія… метаісторична. Відкіл значної частини Церкви, та ще й на тлі раніше отриманого Томоса – це метаісторична подія, яка б’є по одному зі стовпів цієї війни», – заявив Арестович, коментуючи рішення Собору УПЦ.

Природно, що ніхто в Церкві не зваблюється з цього приводу. Усі чудово розуміють, що тиск на УПЦ з боку окремих представників політикуму не припиниться одразу, а може, цього й не станеться взагалі. Проте, рішення про внесення змін до Статуту Української Православної Церкви обеззброює їхню аргументаційну складову. Іншими словами, держава тепер не зможе, у разі чого, обґрунтувати спроби заборони діяльності УПЦ, мотивуючи свої дії незручними пунктами Статуту та їх виконанням. Формальних приводів для тиску на Церкву опоненти УПЦ більше не мають, і це – одне з головних досягнень Собору.

Наслідки Собору УПЦ

Поки що складно говорити про те, що очікує на УПЦ у майбутньому. Тим не менш, зараз уже стає зрозумілим, що далеко не всі в Українській Православній Церкві згодні з рішеннями Собору. Справді, ряд єпархій УПЦ, які переважно перебувають на тимчасово непідконтрольних Україні територіях, виступили за збереження існуючого статусу УПЦ.

Прес-служба Донецької єпархії УПЦ повідомила, що «церковне життя в Донецькій єпархії не зміниться згідно з рішенням Собору в Києві». Також публічно опротестували рішення Собору в Сімферопольській та Кримській єпархії УПЦ. «Митрополит Сімферопольський та Кримський Лазар звернув увагу членів Собору на те, що нинішній канонічний статус Української Православної Церкви як самоврядної частини Російської Православної Церкви є оптимальним», — йдеться у заяві єпархії. Крім того, кримчани заявили, що «залишаються під омофором» патріарха Московського та всієї Русі Кирила.

Хоча цілком зрозуміло, що схожі за змістом комюніке ще з’являтимуться, проте на сьогоднішній день, у публічному просторі є лише ці заяви. Тим не менш, дуже важливо, що їх тон не різкий. Ніхто з незгодних не заявляє про розколи або щось подібне. В принципі, для цього і немає причин, адже Собор врахував їхню позицію і дав право, через існуючі обставини, самостійно розпоряджатися своєю долею. З погляду логіки це й не дивно, адже Предстоятель УПЦ навряд чи зможе повноцінно виконувати свої пастирські обов’язки щодо цих єпархій хоча б суто фізично.

У свою чергу незгодні з рішеннями Собору УПЦ не виявляють особливої ​​агресії, оскільки розуміють, що ставлення до Церкви на підконтрольних територіях, м’яко кажучи, не найкраще. Агресивні заяви на адресу УПЦ, захоплення храмів, напади на священиків та загрози забороною діяльності – все це змушує виявити порозуміння та згоду з тим, що у кожній єпархії УПЦ – свої, несхожі одна на одну, обставини. Тому, хоч би хто хотів маніпулювати на цьому ґрунті, але УПЦ, у всій своїй багатогранності, не перестає нести свою основну місію – слово Боже.

Підсумувати можна словами Блаженнішого митрополита Онуфрія з його звернення до учасників Собору: «Історичний шлях Церкви є хресною дорогою Христа Спасителя. І в минулі часи священнослужителів та віруючих намагалися штучно зробити ворогами держави, а Церкви приписували різну непритаманну їй діяльність. Однак люди, які боролися з Церквою, давно пішли в небуття, а Церква Христова вистояла і продовжує виконувати свою рятівну місію, тому що Церква – це Тіло Христове. Ми віримо, що і в сучасних умовах Українська Православна Церква, як і вся наша Українська Держава, вистоє та переможе».

Так, зараз українському Православ’ю пророкують різні перспективи. Але це не суто українська картина, а один із елементів ситуації з Церквою у світі. Проте хто сказав, що свої права та інтереси не слід відстоювати, якщо це є канонічно, історично та практично обґрунтованим? Насамперед, треба пам’ятати, що Церква – це не лише розкішні храми та безтурботні архієрейські богослужіння. Церква – це люди, стосовно яких Є обов’язки. І якщо зараз хоч скільки-небудь можливо захищати інтереси цих людей, не позбавляючи їхньої можливості жити повноцінним церковним життям, брати участь у Богослужіннях, приступати до обрядів, чути проповідь Євангелія, здається, є сенс поборотися за це хоч скільки-небудь.

Сергій Назарчук

Попередній запис
Мир в Україні може бути досягнутий лише шляхом щирого покаяння всіх сторін конфлікту, – Кінот Афону
Наступний запис
Патріарх Кирил прокоментував ситуацію в Україні після Собору УПЦ
Последнее

Меню