9 травня 2022 року синод Константинопольського патріархату, на своєму черговому засіданні, прийняв у євхаристійне спілкування так звану “Македонську православну церкву” – структуру, яка тривалий час перебувала в розколі з Сербським патріархатом.
Дехто каже, що Стамбул вирішив “перехопити ініціативу” у Сербської Церкви, послабивши позиції останньої. Справді, 6 травня 2022 року єпископ Зворницький та Тузланський Фотій розповів, що Сербська Церква та так звана “Македонська церква” після багаторічної перерви відновили діалог. Він закликав «молитися за зцілення розколу 1967 року», оскільки «зцілення розколу буде на благо Церкви і на благо двох братніх народів».
Після того, як Сербська Церква відновила вирішення питання про зцілення розколу на своїй канонічній території в Македонії, фанаріоти завдали їй удару в спину. Прийняття «Македонської церкви» в спілкування відбулося настільки швидко, що виникає думка про непідготовленість цього кроку і в банальному бажанні Фанара “ловити момент”.
Нічого дивного у цьому немає. Ще у 20-х роках минулого сторіччя синод Константинопольського патріархату визнав радянських обновленців. І тоді, і зараз Фанар прикрився благообразною формулою “подолання церковного розколу”. Ось як пояснив тодішній Константинопольський патріарх Григорій VII своє рішення визнати обновленців – бажанням «умиротворення діла та припинення справжньої аномалії». Більше того, він зажадав, щоб патріарх Тихін «заради єднання розколених і заради пастви пожертвував собою, негайно пішов від управління Церквою».
Рішення Фанару – це удар по Сербській Церкві. Складається враження, що воно продиктоване не «переживанням за єдність», що ніяк не узгоджується з визнанням розкольників без відома та участі канонічної Церкви в Македонії, а прийняте з тієї причини, щоб вкотре продемонструвати готовність скористатися зручною нагодою та будь-яким способом збільшити свій вплив та зміцнити становище у православному світі. Нехай навіть за рахунок канонів Церкви та елементарних правил братньої взаємоповаги.
Наприклад, у сербських ЗМІ пишуть, що «Варфоломій поділяє Православ’я» і намагається створити видимість, що переговори між СПЦ та “Македонською церквою” нібито велися за його благословенням, і що Константинопольський патріархат має владу «самовільно змінювати рішення інших Церков та втручатися у внутрішні справи іншої Помісної Церкви».
На жаль, останнім часом вже склалася практика, згідно з якою Константинополь майже завжди діє лише у власних інтересах, не зважаючи на думку та позицію інших Помісних Церков, що завдає шкоди хиткому єдності Вселенського Православ’я.