Я – голова багатодітної сім’ї. Бачачи, як важко діти сприймають те, що відбувається, ми з дружиною вирішили відвезти їх подалі від війни. Те, що нам довелося терпіти в дорозі, – це основа для окремого та великого оповідання. Може колись я поділюся цими історіями. Історіями про те, як Господь виявляв Свою милість і допомагав у безнадійних ситуаціях.
Зараз хочу сказати про інше.
Під час поїздки я часто замислювався над тим, з чим нам довелося зіткнутися, намагався розібратися у тому, що відбувається. І все частіше і частіше я приходив до думки про те, що чесно оцінити ситуацію можна тільки в тому випадку, якщо уникнути узагальнень, великих величин і зосередити всю увагу на своєму власному внутрішньому світі.
За підсумками мені довелося визнати багато неприємних речей та фактів.
По-перше, я зрозумів, що не цінував те, що мав. Зокрема, мирне небо над моєю головою.
По-друге, я усвідомив, що був справжнісіньким лицеміром. Не цінуючи миру, не розуміючи, що таке війна, я поверхово сприймав те, що всі ці роки відбувалося на Донбасі. Це було далеко, тому мені було легко, живучи у своєму затишному світі, співчувати тим, хто там був. Так, ми намагалися підтримувати переселенців, збирали гроші на відповідні потреби тощо. І, звичайно, молилися за мир. Але тепер я розумію, що це була “сита” молитва. Своєрідна пігулка для заспокоєння совісті. Яка допомагала не помічати загибелі простих мешканців, особливо дітей, руйнувань, загальних тягарів, які несли роками наші брати та сестри на Донбасі.
По-третє, я зрозумів, що весь цей час був теплохолодним у питанні припинення війни. Я по-справжньому не боровся, щоб вона припинилася. Вона була далеко і мені було достатньо “ситих” і “самовдоволених” молитов, в яких, як я тепер бачу, була відсутня щирість і глибоке переживання того, що відбувається.
Що ж сталося за підсумками?
Мій особистий висновок такий – не цінуючи миру і лицемірно ставлячись до ситуації на Донбасі, я втратив те, що мав. Пожежа, яка горіла в сусідніх “під’їздах” будинку під назвою “Україна” і яку особисто я не намагався по-справжньому допомогти загасити, дісталася і мого “під’їзду”. І в цьому я мушу насамперед звинуватити самого себе. Свою теплохолодність, лицемірство та “ситість” (прив’язаність до хорошого способу життя).
Вибачте, будь ласка, за певний сумбур, але дуже хотілося чесно оцінити те, що сталося. Так, боляче усвідомлювати неприємні та непривабливі речі, особливо щодо себе самого, але, як мені здається, шлях до реального зцілення завжди починається зі встановлення нехай і страшного, але при цьому правильного діагнозу.
