1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Філарет Денисенко і автокефалія: як це було

Філарет Денисенко і автокефалія: як це було

Лідер та спікери «Київського патріархату» полюбляють апелювати до Собору Української Православної Церкви 1991 року. Ми вже не раз коментували заяви  колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета на вказаному Соборі, під якими розписалися усі архієреї УПЦ. І недарма, адже зміст усього сказаного майбутнім організатором розколу Філаретом був цілком канонічним.

Слово митрополита Київського і всієї України Філарета на відкритті Собору Української Православної Церкви 1 листопада 1991 року

«Способи створення Автокефальних Церков»

«Термін «автокефальна церква» став вживатися лише з початку V століття. Слово «автокефальний» – грецьке і складається з двох слів: «авто» – «сам» і «кефалі» – «глава» і застосовується до світських і церковних організацій, які мають свою главу, свою суверенну вищу владу, незалежну від іншої влади.

Церковний каноніст Вальсемон називає автокефальними всіх митрополитів провінцій Греко-Римської імперії в епоху II Вселенського собору (381 р.).

Історично Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква розділилася на Помісні Церкви, очолювані своїми предстоятелями. Самоврядні церкви згодом отримали найменування автокефальних церков. Адміністративна самостійність Помісних Церков при повній внутрішній єдності має повне обґрунтування в церковних канонах.

Звичайною нормою утворення нових автокефальних церков є соборна воля єпископату вже існуючої автокефальної Церкви. При цьому компетенція Собору єпископів автокефальної Церкви обмежується її власною територією. Собор єпископів автокефальної Церкви може як проголошувати нову автокефалію частини своєї Церкви, так і відмовитися від автокефалії своєї Церкви, постановивши про приєднання до іншої автокефальної Церкви за згодою останньої.

Історія нам говорить, що Церкви Константинопольська, Антіохійська і Російська давали автокефалію своїм частинам.

Ніякі інші чинники не можуть заснувати канонічно автокефальну Церкву, хоча історія Церкви свідчить, що такі спроби робилися неодноразово, а саме: державною владою, єпископатом частини автокефальної Церкви, Церквою Константинопольською поза її межами.

Дарування автокефалії державою суперечить основному канонічному правилу. Бо ніхто не може дати іншому право, якого не має сам. Державна влада не тільки не має верховної церковної влади, але не має взагалі ніякої церковної влади.

Автокефалію не може проголошувати частина єпископату автокефальної Церкви за власним спонуканням або під тиском державної влади. У цьому випадку порушується канонічна аксіома: «Не можна дати того, чого сам не маєш» з тією лише різницею, що тут неіснуюче право дається не іншому, а собі самому. З чисто канонічної точки зору це є прямим порушенням 34-го Апостольського правила, 9-го правила Антиохійського собору і 15-го правила Двократного Собору, які приписують єпископам усякої Церкви відати єпископа в митрополії особливого важливого не робити без нього, не влаштовувати соборів без його головування, і в знак спілкування з ним поминати його ім’я за богослужінням.

Будь-яка автокефальна Церква повноважна дати автокефалію тільки тій частині Церкви, яка канонічно підлягає її юрисдикції. Дарування автокефалії частини іншої будь-якої автокефальної Церкви є порушення основного канонічного принципу про недоторканність прав усякої автокефальної Церкви і строго засуджується законом.

Яким же мотивом повинна керуватися автокефальна церква, даруючи автокефалію своїй частині? Як у всіх церковно-адміністративних питаннях, в питанні про автокефалію церковна влада повинна керуватися лише одним основним мотивом – користю Церкви, а цю користь вона повинна бачити в створенні умов, необхідних для виконання її спасительної місії. Крім того, Церква-Мати при вирішенні питання про автокефалію повинна рахуватися, по-перше, з волею єпископату і народу тієї частини Церкви, яка може отримати автокефалію; по-друге, з міркуваннями державної влади і, по-третє, з регіональними умовами.

Якщо вирішення питання про автокефалію належить центральній владі Матері-Церкви, то саме порушення питання зазвичай належить тій частині Церкви, яка хоче отримати автокефалію. Право говорити від імені цієї частини належить її єпископату.

При вирішенні питання про дарування автокефалії Церква-Мати, крім зазначених мотивів, повинна враховувати наявність умов, необхідних для самостійного життя тієї частини, яка бажає отримати автокефалію, іншими словами, мати устрій, що відповідає самій сутності автокефалії. Канони, як і їх авторитетні коментатори, дають ясне і точне поняття про сутність автокефалії і згідно з цим встановлюють певні умови влаштування автокефальної Церкви.

Для виникнення нових Автокефальних Церков і способів їх проголошення, Московський Патріархат прийняв і керується такими принципами:

  1. Дотримуючись настанов Апостолів і Номоканона, канонічна практика Вселенської Церкви стверджує, що заснувати або проголосити нову Автокефальну Церкву має лише такий церковний орган, який володіє вищою владою в цій Церкві.

У нині діючих Автокефальних Православних Церквах така влада притаманна Помісним Соборам єпископів цих Церков. Природно, що компетенція Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви обмежується межами юрисдикції своєї Помісної Церкви.

  1. Проголошення Собором Помісної Церкви нової автокефалії частини своєї Помісної Церкви має супроводжуватися подальшим визнанням цієї нової автокефальної Церкви з боку всіх Помісних Автокефальних Православних Церков-Сестер, в чому проявляється «єдність духу в союзі миру» (Еф. 4, 3).
  2. Автокефалія дається лише тій Церкві, яка має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади.
  3. Проголошення автокефалії необхідне для користі Церкви і є умовою для успішнішого її розвитку.

Отже, для вирішення питання про канонічну автокефалію Української Православної Церкви церковна влада повинна керуватися наступними вимогами:

  1. Основною причиною утворення нової автокефальної Церкви є користь чи благо Церкви. Користь Церкви полягає у створенні умов, необхідних для виконання її спасительної місії.
  2. При вирішенні питання про автокефалію Церква-Мати має зважати на волю єпископату і народу тієї частини, яка хоче отримати автокефалію. Порушення питання про автокефалію належить тій частині Церкви, яка хоче її отримати. Право говорити від імені цієї частини належить єпископату.
  3. Церква-Мати при обговоренні питання про дарування частини своєї Церкви автокефалії враховує інтереси державної влади.
  4. Частина Церкви, яка бажає отримати автокефалію, повинна мати умови для самостійного існування.
  5. Новостворена автокефальна Церква повинна бути визнана всіма Помісними Церквами.

Вищезазначені вимоги для отримання Церквою повної самостійності ставлять перед нами питання: чи може Українська Православна Церква надати вагомі аргументи на користь своєї повної самостійності? Так. Наша Церква має підставу просити автокефалію у Матері-Церкви … ».

За матеріалами Собору Української Православної Церкви від 1-3 листопада 1 991 року у м. Києві.

Попередній запис
На Івано-Франківщині парафіяни УГКЦ вигнали священика з храму
Наступний запис
Правий сектор натиснув на чиновників Вінниччини для відчуження земельної ділянки на користь УПЦ КП

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее