1. Головна
  2. navigate_next
  3. Історія
  4. navigate_next
  5. Подолання розриву між Московським Патріархатом та Руською Православною Церквою Закордоном як помилкова аналогія у питанні про українських розкольників

Подолання розриву між Московським Патріархатом та Руською Православною Церквою Закордоном як помилкова аналогія у питанні про українських розкольників

Єпископ Білогородський Сильвестр, вікарій Київської Митрополії, ректор Київської духовної академії та семінарії

У 2018 р. Константинопольський патріархат прийняв у свою юрисдикцію Філарета (Денисенка) та Макарія (Малетича), а також їхніх послідовників. Таким чином, до складу Константинопольської Церкви увійшли особи, які отримали рукоположення у розколі. Проте над ними не повторювалися хіротонії, а всі священні ступені, засвоєні ними у розколі, були визнані Константинопольським патріархатом.

Вже у 2019 р. у православному світі розгорнулася дискусія щодо того, наскільки це рішення Константинопольського патріархату відповідає канонічній традиції. У цій дискусії особлива увага зверталася на історичні прецеденти подолання церковних розділень. Зокрема, сам патріарх Варфоломій у листуванні з Блаженнішим Анастасієм, Архієпископом Тиранським і всієї Албанії, вказав на низку таких прецедентів. Так, у листі від 20 лютого 2019 р. патріарх Варфоломій згадав про відновлення канонічного спілкування між Московським патріархатом та Руською Православною Церквою Закордоном (РПЦЗ) у 2007 р. Патріарх Варфоломій звертав увагу на те, що тут не було повторення хіротоній над єпископами і кліриками, рукоположеними у період розриву церковних відносин. Патріарх Варфоломій писав, що Руська Церква «простила членів РПЦЗ, які до того  були в розколі. Яким чином їх прийняли у спілкування, хіба через перехрещення чи перерукоположення?».

Подібні посилання на подолання розділення між Московським патріархатом та РПЦЗ є типовими і для українських розкольників. Ще у «Зверненні Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та мирян УПЦ» від 14 грудня 2007 р. містилася згадка про відновлення канонічного спілкування з РПЦЗ. У цьому документі відновлення єдності між Московським патріархатом та РПЦЗ розглядалося як можлива модель для подолання церковного розколу в Україні. 16 липня 2008 р. у відповіді на це звернення Священний Синод Української Православної Церкви вказував на некоректність аналогії між РПЦЗ та УПЦ КП. Проте, як бачимо, і у 2019 р. патріарх Варфоломій, виправдовуючи свої рішення щодо Філарета (Денисенка), посилався, зокрема, і на приклад РПЦЗ.

Все це змушує більш проникливо подивитися на ситуацію, що склалася у взаєминах між Руською Православною Церквою та тими її єпископами, священниками і мирянами, які після революційних та воєнних потрясінь 1917-1920 рр. опинилися в еміграції. На сьогодні ця історія вже досить добре вивчена. Існують ґрунтовні праці як прихильників РПЦЗ, так і її критиків.

Не вдаючись у подробиці становлення РПЦЗ, все ж таки нагадаємо, що конфлікт між РПЦЗ та Московською патріархією розвивався протягом 1920-х рр. і досяг свого апогею після того, як 29 липня 1927 р. заступник Патріаршого місцеблюстителя митр. Сергій (Старогородський) видав Декларацію про лояльність радянської влади та зажадав від усього закордонного духовенства підписки про таку саму лояльність. РПЦЗ кваліфікувало Декларацію як плід тиску радянської влади і тому вважало її для себе необов’язковою. Зрозуміло, що єпископи та священики РПЦЗ відмовилися дати підписку про лояльність. В результаті того ж 1927 р. Закордонний Архієрейський Собор ухвалив рішення про розрив адміністративних відносин з митр. Сергієм, а 1931 р. було розірвано і молитовне спілкування з ним. При цьому РПЦЗ вважала, що не розриває відносин із самою Руською Церквою, продовжуючи поминати за богослужіннями Місцеблюстителя Патріаршого престолу митр. Петра (Полянського).

Митрополит Сергій кваліфікував Архієрейський Синод у Сремських Карловцях як «самочинне збіговисько» і послідовно вимагав його розпуску. У 1934 р. керований митр. Сергієм Синод заборонив у священнослужінні вісім архієреїв, які перебували в РПЦЗ. Причому мотивувалося це рішення канонічними правилами, у яких йшлося про неприпустимість самочинного відділення від спілкування із законним священноначаллям. Але РПЦЗ розуміла ситуацію принципово інакше. Зарубіжні архієреї не вважали митр. Сергія та керований ним Синод законною вищою церковною владою. Легітимним першоієрархом Руської Церкви РПЦЗ вважала лише місцеблюстителя Патріаршого престолу митр. Петра (Полянського), який був у засланні.

Зарубіжний Синод вважав, що у Руській Церкві зберігаються умови, про які йшлося у постанові Священного Синоду та Вищої Церковної Ради у Москві від 7(20) листопада 1920 р. (№ 362). Ця постанова передбачала, що у випадку, якщо обставини війни або зміна державних кордонів призведуть до втрати зв’язку між вищим церковним управлінням у Москві і якимись єпархіями, або якщо вище церковне управління на чолі з Патріархом саме «чомусь припинить свою діяльність», правлячі архієреї цих єпархій можуть організувати тимчасові органи найвищої церковної влади. Простіше кажучи, постанова від 7(20) листопада 1920 р. передбачала, що в екстраординарних умовах війни або гонінь на Церкву єпархії можуть тимчасово перейти на самоуправління.

З погляду Зарубіжної Церкви мала місце саме така ситуація у 1927 р. Законний Місцеблюститель перебував у засланні і не мав змоги виконувати свої обов’язки. Легітимних органів вищого церковного управління у Радянському Союзі (на думку РПЦЗ) не існувало. При цьому був відсутній і регулярний зв’язок між Москвою та зарубіжною частиною Руської Церкви. Тому РПЦЗ вважала цілком допустимим і навіть необхідним існування закордонних органів церковного управління. Зарубіжні архієреї були готові дати відповідь за свої дії, але тільки перед вільно скликаним Собором Руської Церкви. А до того часу, поки не з’явиться можливість скликати такий Собор, РПЦЗ вважала себе такою, що перебуває у стані «самоуправління».

Особливо наголосимо, що РПЦЗ не проголошувала себе автокефальною Церквою і не робила заяв про відокремлення від Руської Церкви. Йшлося про вимушений розрив спілкування з церковною владою у Москві, яку за кордоном вважали нелегітимною. Передбачалося, що таке «самоуправління» РПЦЗ триватиме доти, доки в Росії не буде повалено більшовицький режим. Крім того, РПЦЗ завжди наголошувала, що зберігає зв’язок з «правою опозицією» (тобто опонентами митр. Сергія з числа єпископів і духовенства, які перебували в СРСР і зазнавали гонінь). За кордоном вважали, що саме представники «правої опозиції» є справжнім голосом гнаної Руської Церкви.

Слід також зазначити, що з боку Священного Синоду, очолюваного митр. Сергієм, на адресу РПЦЗ не поступило якихось більш суворих покарань. Більше того, як було зазначено, заборону зазнав не весь закордонний єпископат, а лише вісім ієрархів РПЦЗ. Жодних позбавлень священного сану, а тим більше анафем щодо закордонних ієрархів не було.

Канонічні заборонні приписи, накладені на зарубіжних ієрархів Московським Синодом, були визнані іншими Помісними Церквами, які і в майбутньому зберігали євхаристійне спілкування з руськими єпископами-емігрантами. Особливу підтримку РПЦЗ традиційно надавала Сербська Церква, на території якої діяли вищі органи управління Зарубіжної Церкви.

Хоча возз’єднання РПЦЗ із Московським Патріархатом відбулося лише у 2007 р., проте й до того часу були випадки повернення єпископів РПЦЗ до юрисдикції Московської патріархії. Зокрема, у 1945 р. з Московським Патріархатом возз’єдналося відразу кілька ієрархів РПЦЗ: митрополит Мелетій (Заборовський), архієпископи Нестор (Анісімов) та Димитрій (Вознесенський), єпископи Ювеналій (Килін) та Віктор (Святін). Владики Димитрій, Ювеналій та Віктор були рукоположені в єпископський сан у РПЦЗ у 1930-ті рр., тобто їхні хіротонії були  звершені без санкції з Москви. Проте до законності їхніх рукоположень Московський Патріархат претензій не висловлював. Всі вони були прийняті у спілкування в існуючому сані. Митр. Мелетій, хоч і був рукоположений в єпископа ще до революції, але в сан митрополита був возведений у 1939 р. за рішенням Архієрейського Синоду РПЦЗ. У спілкування з Московським Патріархатом він був прийнятий як митрополит. Отже, у 1945 р. рішення РПЦЗ про єпископські хіротонії і про возведення ієрархів у сан митрополитів як усталені були визнані в Московському Патріархаті.

Незважаючи на те, що розрив і адміністративного, і молитовного спілкування між РПЦЗ та Московським Патріархатом зберігався понад 70 років, все ж таки Зарубіжна Церква завжди наполягала, що є частиною Руської Церкви. Наприклад, у прийнятому в 1956 р. Положенні про Руську Православну Церкву Закордоном вказувалося, що РПЦЗ – це «нерозривна частина помісної Російської Православної Церкви, тимчасово самоврядна на соборних засадах до скасування в Росії безбожної влади». Як підставу для самоврядування в Положенні зазначено Постанову Священного Синоду та Вищої Церковної Ради від 7(20) листопада 1920 (№ 362).

Важливо наголосити, що ні РПЦЗ, ні Московський Патріархат не приймали офіційних рішень про невизнання таїнств один одного. Хоча РПЦЗ і ухвалила в 1931 р. рішення про розрив молитовного спілкування з митр. Сергієм, проте в наступні роки священники, які служили в юрисдикції Московської патріархії, приймалися до юрисдикції РПЦЗ без перерукоположення. У 1938 р. Архієрейський Собор РПЦЗ під головуванням митр. Анастасія (Грибановського) обговорював питання можливості співслужіння з духовенством Московського патріархату. В результаті було ухвалено рішення, що «гріх митрополита Сергія не тягнеться на підвідомче йому духовенство». Тому Синод дійшов висновку, що «не існує перешкод для молитовного спілкування та співслужіння з духовенством митрополита Сергія».

Заяви окремих представників як РПЦЗ, так і РПЦ про безблагодатність таїнств одне одного завжди розцінювалися як помилкові. Наприклад, у грудні 1997 р. у спільній заяві учасників дев’ятої співбесіди між представниками Московського патріархату та кліриками Берлінської єпархії Руської Зарубіжної Церкви наголошувалося: «Ми згодні в тому і зазначаємо, що благодатність таїнств, священства та церковного життя не мають ставитися під питання… Якщо на даний момент немає євхаристичного спілкування кліру Московського Патріархату та Руської Зарубіжної Церкви, то цим не стверджується “безблагодатність” іншої сторони».

Отже, причини розриву відносин між Московським патріархатом та РПЦЗ мали виключно політичний характер. Це завжди добре розуміли обидві сторони. Так, у 2003 р. Святіший Патріарх Олексій, звертаючись у Москві до делегації РПЦЗ, говорив: «З падінням комуністичного режиму та встановленням релігійної свободи в Росії з’явилися передумови для того, щоб розпочати шлях до єднання». Тобто єдиною причиною відсутності єдності Патріарх Олексій вважав наявність у Росії комуністичного режиму. Після завершення в історії Росії комуністичного періоду природно почалося поступове зближення між РПЦЗ і Московським патріархатом.

Важливим фактором, що вплинув на взаємини між Московським патріархатом та РПЦЗ, було вшанування новомучеників та сповідників ХХ ст. У РПЦЗ канонізація новомучеників і сповідників відбулася ще у 1981 р. У Московському патріархаті прославлення новомучеників стало можливим лише з кінця 1980-х років. Так, у 1989 р. був зачислений до лику сповідників святитель Тихон, Патріарх Московський і всієї Русі. У 1990-ті роки активно велася робота з канонізації й інших новомучеників та сповідників. 26 грудня 1995 р. Священний Синод Руської Православної Церкви прийняв документ «Історико-канонічні критерії щодо канонізації новомучеників Руської Церкви у зв’язку з церковними розділеннями XX століття». У цьому важливому документі стала можливою канонізація в лику святих тих ієрархів та священників, які у 1920-30-ті роки відмовилися коритися митр. Сергію і не вважали його законним першоієрархом Руської Церкви. Це дозволило зачислити до лику святих таких послідовних критиків митр. Сергія, як, наприклад, митрополит Казанський Кирило (Смирнов). Водночас РПЦЗ ще з кінця 1920-х рр. була солідарна із позицією св. Кирила (Смирнова), висловленою у полеміці з митр. Сергієм.

Все це підготувало ґрунт для подолання розділення. 17 травня 2007 р. у Москві було підписано Акт про канонічне спілкування між Руською Православною Церквою та Руською Православною Церквою Закордоном. Цим актом відновлювалося «канонічне спілкування всередині Помісної Руської Православної Церкви». У документі спеціально наголошувалося, що всі «раніше видані акти, що перешкоджали повноті канонічного спілкування, визнаються недійсними або такими, що втратили чинність». З моменту підписання Акту про канонічне спілкування РПЦЗ стала самоуправною частиною Московського патріархату, зберігши свою особливу вищу духовну, законодавчу, адміністративну, судову та контролюючу владу в лиці Закордонного Архієрейського Собору.

Навіть такий побіжний розгляд конфлікту між РПЦЗ та Московським патріархатом дозволяє зробити висновок про його суттєву відмінність від українських церковних розколів межі ХХ-ХХI ст. Підсумуємо спочатку те, що було сказано про специфіку конфлікту між РПЦЗ та Московською патріархією.

Насамперед, розрив відносин між РПЦЗ та Московським патріархатом був обумовлений політичними причинами. Ієрархи Руської Церкви, які вимушено опинилися в еміграції і не були громадянами Радянського Союзу, вважали своїм обов’язком публічно виступати проти більшовизму і свідчити перед світовою спільнотою про антихристиянську сутність режиму, що запанував на території колишньої Російської імперії.

Якщо за життя Московського Патріарха Тихона, незважаючи на всі складнощі, зв’язок між РПЦЗ та Московською патріархією зберігався, то після його смерті ситуація помітно погіршилася. Головним каменем спотикання стала Декларація митр. Сергія про лояльність до радянської влади. Саме після неї РПЦЗ, не бажаючи брати на себе зобов’язання лояльності до радянського уряду, розірвала спочатку адміністративний, а потім і молитовний зв’язок із Московською патріархією. При цьому РПЦЗ ніколи не проголошувала себе автокефальною Церквою і послідовно наполягала, що залишається частиною Руської Церкви і готова буде відновити спілкування з Московською патріархією після падіння радянської влади. Отож, конфлікт між РПЦЗ та Московською патріархією – це конфлікт усередині Руської Церкви.

Митр. Сергій (Страгородський) після того, як РПЦЗ відмовилася підкорятися його владі, неодноразово називав її розкольницькою організацією. Водночас, керований ним Синод наклав заборону у служінні лише на вісьмох ієрархів РПЦЗ. Рішень про позбавлення сану єпископату РПЦЗ, а тим більше про відлучення їх від Церкви або накладення на них анафем, у Москві ніколи не ухвалювали. Також Московський патріархат не відкидав законності хіротоній, що звершувалися в РПЦЗ. У разі приєднання до Московського патріархату, єпископи РПЦЗ приймалися в існуючому сані. Також за ними визнавався саме той сан, який ним був засвоєний у РПЦЗ.

У свою чергу і Зарубіжна Церква не відкидала благодатності таїнств, що звершувалися в Московському Патріархаті та приймала до свого складу кліриків Московського патріархату без повторення над ними хіротоній.

Сама назва Акту, підписаного в Москві в 2007 р., свідчить про те, що примирені сторони розглядали багаторічний поділ як конфлікт усередині Руської Православної Церкви. Тому подія, що відбулася в 2007 р., була названа відновленням канонічного спілкування між двома частинами Руської Церкви.

Тепер зазначимо основні принципові відмінності цього конфлікту від церковних розколів в Україні.

По-перше, церковні розділення в Україні наприкінці 1980-1990-х років були пов’язані з самочинними проголошеннями автокефалії, тобто з відокремленням від церковного спілкування єпископів, духовенства та мирян. Прихильники як УАПЦ, так і УПЦ КП принципово наполягали на розриві відносин із Руською Церквою та проголошенні автокефалії без згоди на це як Руської Церкви, так і інших Помісних Церков. Як ми бачили, РПЦЗ ніколи не заявляла про свою автокефальність, наполягаючи, що залишається частиною Руської Церкви, яка вимушено перебуває у стані «самоуправління».

По-друге, на кліриків, які ухилилися в розкол в Україні, накладалися різні канонічні покарання: заборони у служінні, позбавлення сану, а стосовно колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенка було застосовано найвищий захід церковного покарання – відлучення (анафема). Проте єпископів та кліриків РПЦЗ Московський патріархат ніколи не позбавляв сану і від Церкви не відлучав.

Сьогодні вже документально доведено, що апостольська наступність єпископських хіротоній в УАПЦ не була збережена. Витоком для ієрархії УАПЦ стало рукоположення, звершене 31 березня 1990 р. позбавленим священного сану і чернецтва колишнім єпископом Іоанном (Боднарчуком) і самозваним «єпископом» Вікентієм Чекаліним (насправді він ніколи не мав єпископського сану, а був лише дияконом, але на момент звершення зазначеної «хіротонії», він був уже позбавлений і дияконського сану). Тому в Руській Православній Церкві ніколи не визнавалася законність хіротоній, що звершувалися в УАПЦ. Над «єпископами», які приймалися з УАПЦ, завжди звершувалися законні рукоположення.

Ситуація в УПЦ КП мала свою специфіку. Митр. Філарет мав законне рукоположення, але після ухилення в розкол він спочатку був позбавлений сану (1992 р.), а потім і відлучений від Церкви (1997 р.). Тому всі єпископські хіротонії, очолювані колишнім митром. Філаретом після виверження його із сану вважалися незаконними. Ієрархи, рукоположені в УПЦ КП, приймалися у спілкування також через звершення законних хіротоній.

І тут ми знову бачимо радикальну відмінність від ситуації, що склалася у відносинах між Московським патріархатом та РПЦЗ. Як вказано вище, незважаючи на розрив взаємовідносин, сторони не відкидали законності рукоположень один одного. Архієреї, рукоположені в РПЦЗ, приймалися до Московського патріархату в існуючому сані. За ними визнавалися ті священні ступені, які вони отримали в РПЦЗ. Тому й у 2007 р. відновлення спілкування відбулося без повторних хіротоній.

По-третє, всі канонічні покарання, накладені на ієрархів та кліриків УПЦ КП та УАПЦ Руською Православною Церквою, були визнані у всіх Помісних Православних Церквах. Ні УАПЦ, ні УПЦ КП не мали євхаристійного спілкування з жодною з Помісних Церков.

Ситуація з РПЦЗ була зовсім іншою. Канонічні заборонні приписи, накладені на закордонних єпископів Священним Синодом на чолі з митр. Сергієм не були визнані іншими Помісними Церквами. Наприклад, Сербський Патріарх Варнава вже у 1934 р. прямо писав митр. Сергію, що вважає ці покарання незаконними. Тому Закордонний Синод продовжував діяти у Сремських Карловцях, зберігаючи над собою заступництво Сербської Церкви. Архієреї-емігранти перебували у спілкуванні й з іншими Помісними Церквами.

Все це свідчить про глибоку некоректність аналогій, що проводяться між Актом про відновлення канонічного спілкування 2007 р. та проблемою подолання церковних розколів в Україні. Тому не дивно, що вже у 2008 р. Священний Синод Української Православної Церкви заявив про неможливість розглядати відновлення спілкування між РПЦЗ та Московським Патріархатом як модель для подолання церковних розколів в Україні.

Укладачі послання УПЦ КП, які стверджували у 2007 р., що ставлення Московського Патріархату до РПЦЗ було тотожним його ставленню до УПЦ КП, лише показали свою необізнаність у цьому питанні. Ставлення було принципово іншим. Тому і відновлення спілкування йшло шляхом, який незастосовний до ситуації в Україні.

Напевне, такою самою необізнаністю треба пояснити і посилання на ситуацію з РПЦЗ, що міститься в листі Патріарха Варфоломія до Архієпископа Анастасія від 20 лютого 2019 р. Тому не дивно, що архієпископ Анастасій у листі відповіді патріарху Варфоломію від 21 березня 2019 р. писав: «Українське питання не має  жодних аналогій із РПЦЗ. Цей випадок стосується відсічення руських, які проживають у діаспорі, від Руської Церкви, яка перебувала під радянським наглядом. Тут не було ні відлучень від Церкви, ні анафем, а апостольське спадкоємство не ставилося під сумнів. А коли впав атеїстичний режим, відбулося возз’єднання».

У цих коротких словах Предстоятеля Албанської Церкви дана досить точна оцінка відмінностей української ситуації від конфлікту між РПЦЗ та Московським патріархатом.

Попередній запис
Постраждалу від рейдерства ПЦУ громаду у Брикові очолив новий настоятель
Наступний запис
Заява про поїздку Сербського Патріарха на Фанар – фейк, – СПЦ
Последнее
Меню