У дні святкування 30-річчя незалежності України в Києві побував патріарх Варфоломій, який видав понад два роки тому томос для ПЦУ. А кореспондент «Правміра» з’їздив в села Вінницької єпархії, щоб дізнатися, як сьогодні живуть парафії Української Православної Церкви, у яких ПЦУ відняла храми.
Чому саме Вінниця? У всій історії з «Томосом для України» Вінницька область займає особливе місце. Цей регіон – давня політична і бізнес-вотчина колишнього президента України Петра Порошенка – фактичного творця сьогоднішньої ПЦУ. Близький друг Порошенко, колишній митрополит Вінницький і Барський Симеон став єдиним правлячим архієреєм від канонічної Української Православної Церкви, що пішли в ПЦУ. Політичний задум полягав у тріумфальному переході під Константинополь всієї Вінницької єпархії. Але тріумфу не сталося – абсолютна більшість вінницького духовенства і мирян не підтримали свого архієрея і залишилися вірними УПЦ. “Автокефалам” за підтримки влади вдалося забрати лише частину храмів, включаючи кафедральний собор Вінниці…
За один день мені вдалося побувати в трьох парафіях єпархії – спасибі настоятелю одного з них, протоієрею Віктору Мазуренку, який зустрів мене на вокзалі і повозив по околицях Вінниці.
За кілька хвилин, поки ми їхали до першого пункту призначення, отець Віктор розповів мені, як забирали храми у вінницьких православних. Схема скрізь одна і та ж, проста і обкатана по всій Україні. Влада підмінила поняття в законі, надавши право вибору конфесійної приналежності не релігійній громаді парафії, а територіальній громаді населеного пункту. На зборах цих громад голоси реальних парафіян храмів тонули в хорі голосів місцевих і не тільки активістів, часто взагалі невіруючих або навіть протестантів, а також різних націоналістів, партійців та інших “шанованих” нині людей. Храми у парафій відбирали голосуванням – формально законно, а по суті – шулерськи. Десь люди судилися (і судяться), десь траплялися силові напади (і трапляються), але частіше за все православні смирялись з втратою і шукали вихід.
«Наш священик нас обдурив!»
10-тисячне селище Стрижавка Вінницької області розташоване на трасі Київ-Вінниця та відоме тим, що в роки війни тут знаходилася знаменита ставка Гітлера «Вервольф» (в перекладі – «вовк-перевертень»). У грудні 2018 року два священика, що окормляли парафії УПЦ в Стрижавці, добровільно перейшли в ПЦУ – разом з храмами, але майже без пастви. До останнього дня вони клятвено запевняли своїх прихожан, що ніякого переходу не буде. А коли перехід все-таки трапився, парафіяни пішли.
Коло-Михайлівка
Громада Покровського храму села Коло-Михайлівка (частина Стрижавки, відокремлена річкою Південний Буг) зараз молиться в приватному будинку. Ні купола, ні хреста, ні таблички на воротах – необізнаний перехожий з боку нізащо не здогадається, що в цьому будинку знаходиться церква. За воротами за великим двору неквапливо прогулюються гуси, возяться кури. Заходжу в будинок – засклена передпокій-веранда, з кухні тягне чимось смачним … І раптом, з напівтемного коридору відчиняються двері в храм – просторий і світлий, з рублених стін. На стіні висять священицькі облачення. На своїх місцях іконостас, престол, антимінс, аналой, підсвічники. Тільки вівтарна частина не відокремлена, “Царських Воріт” немає. А так – немов всередині справжнього рубленого храму.
Господар будинку – пенсіонер Василь Павлович Костюк, колишній енергетик. Він щойно повернувся з Києва, з багатотисячного молитовного стояння під стінами Верховної Ради. Натхненно і радісно розповідає мені, скільки народу було, з яких єпархій, як співали канони і читали акафісти, як поліція відібрала у нього плакат зі зверненням до Константинопольського Патріарха. Але мене більше цікавить храм в його будинку. Свою розповідь Василь Павлович починає з сумного грудня 2018 го, коли парафіяни втратили свій справжній храм:
Ми будували цей храм! І наш священик обдурив нас всіх! Сьогодні він сказав, що нікуди не піде, а на інший день ми прийшли на службу і слухаємо, що поминає “Вселенського” патріарха, а наших не згадує. І багато розвернулися і пішли. Де служити? У нас два храми на території Коло-Михайлівки … Але нам не дали жодного. Є ще каплиця, пішли ми туди, почали на вулиці молитися. Служимо раз – холодно, слякоть, дощ, ніде читати … І тут якось мене осінило: може в хаті зберемося? Дружини вдома не було, до сестри поїхала. І я запросив. Кімната простора – більше 30 метрів. Дружина колись перегородити хотіла, а я не дав. Ось і стала в нагоді…
«Нас зробили “зрадниками” України»
Раїса, мешканка Стрижавки, з болем розповідає про вчинок свого колишнього пастиря. Як незадовго перед об’єднавчим з’їздом ПЦУ вона викликала батюшку на середину храму і при всьому приході прямо запитала, чи не має наміру він переходити до розкольників?
Батюшка мені тоді сказав: «Ви що, Раїса, з глузду з’їхали? Щоб я з Філаретом причащався?». Минуло рівно три дні, я дивлюся – владика Симеон і наш отець Дорофей вже на цьому з’їзді Томос приймають…
Раїса розповідає, як парафіяни намагалися відстояти будівлю храму, просили хоча б один храм з трьох, але ні.
Ми, значить, «зрадники України», ми «не підтримуємо державу», ми «не підтримуємо томос», «не підтримуємо президента». Значить, все. Нас вигнали. Майже всі пішли – парафіяни, які будували храм, чоловік 50 з дітьми. Залишилися «захожани», поліція і глава сільради. Ми їй говорили: ви сьогодні глава, а завтра не глава, ви розколюєте село, а Бог людей не кидає. Так і вийшло – голову сільради зняли, ми служимо поки ще в будинку, будуємо храм, а на тому боці люди вже відбудували. У нас на Великдень весь двір був забитий людьми, і архієрейська служба була, і люди нові приходять. А в відібраних храмах майже немає людей. І Дорофей нам навіть в очі при зустрічі намагається не дивитися…
Одна сестра в УПЦ, інша – в ПЦУ
За словами Раїси та інших прихожан, після «добровільного» переходу Покровського храму в ПЦУ з колишньої громади в храмі залишилося чоловік сім або вісім. Серед них – рідна сестра парафіянки Світлани. Розкол пройшов через сім’ю: одна сестра в УПЦ, інша – в ПЦУ.
У храм Світлана і її сестра ходили з дитинства, з мамою. Мами вже немає в живих, а Світлана згадує, що ще багато років тому чули від священика про прийдешні часи, коли храми будуть відкриті, але ходити в них буде не можна.
У 2018 році, 16 грудня ми прийшли в храм, і батюшка на проповіді сказав: вибачте, брати і сестри, але я вважаю, що майбутнє за Українською Православною Церквою, – розповідає Світлана. – Ми в подиві: «А ми куди ходимо? Хіба ми не в Українську Православну Церкву стільки років ходили? » А він довів до нашого відома, що перейшов в іншу церкву, в так звану Православну Церкву України. Багато хто ще цього не розумів. Але я вже все зрозуміла. Вийшла з храму зі сльозами. Це був мій останній візит туди.
А моя сестра залишилася з тим батюшкою, вона його підтримала, – продовжує Світлана. – Вирішила, що буде з ним. Вони українською мовою стали служити, почали нові книжки купувати. За ці роки ми настраждалися. Я від сестри чого тільки не чула! Що ми і «московити», і «ТІТУШКИ», і «старовіри» … А вони, значить, «прогресивні». Тому на ці теми намагаюся з нею не спілкуватися. Потрібно з терпінням і з любов’ю до цього ставитися.
«П’ятнадцять років я був в розколі»
Світлана – не єдина, чиї рідні ходять в інший храм. Наприклад, дружина господаря «церковного» будинку Василя Костюка ходить з Коло-Михайлівки в Успенську церкву УПЦ в Стрижавці. Хоча в самому її будинку – Покровська церква. Василь Павлович, посміхаючись, пояснює це забобонами: мовляв, дружині не подобається, що настоятель Покровського домового храму, отець Миколай, колись був священиком «Київського патріархату».
Сам священик Миколай Строк, благочинний Вінницького районного округу Вінницької єпархії УПЦ, цей факт своєї біографії не приховує. Розповідає спокійно, але за розповіддю відчувається незажитий повністю біль… . Уродженець Житомирської області, в Церкву він прийшов на заході радянського часу, через незнання потрапив спочатку до автокефалів, потім в «Київський патріархат», де його духівником став єпископом, а Микола – дияконом, потім священиком. При цьому два рідних брата отця Миколая – священики в Українській Православній Церкві.
Я п’ятнадцять років був в розколі, – розповідає отець Миколай. – Два брати – священики, а я як би ні. Як брати ми зустрічалися, а як священики – не могли. Для мене це було великим болем і трагедією. Карався, шукав відповіді, шукав Бога, молився… Потрапив в аварію… Зрештою Господь мене привів до правильного рішення. У 2009 році я повернувся в канонічну Українську Православну Церкву. Я дуже вдячний Богу за те, що Він дав мені сили і віру. Господь дав мені урок, можливість пройти через цей досвід, щоб сьогодні бути твердим у вірі. І я вдячний Богу за свою сьогоднішню паству – людей щиро віруючих і твердих.
«Коли у вас буде храм? А то ми не відчуваємо благодаті»
Зі своїми прихожанами священик майже з того самого моменту, коли вони втратили храму і колишнього пастиря. Новий пастир з’явився буквально через три тижні – новий Вінницький архієрей митрополит Варсонофій благословив отця Миколая опікуватися, крім уже наявних у нього, ще й Покровською парафією в Коло-Михайлівці. А незабаром був призначений і другий священик, отець Віталій.
По сусідству з домовим храмом зараз будується новий. Священик розповідає, що в будівництві допомогли добрі люди – пожертвували ділянку, зробили проект, закупили матеріали, оплатили монтаж … Технологія нескладна – фундамент металевий, каркас з металоконструкцій, сендвіч-панелі. Храм буде стояти вже на приватній, а не на громадській землі. Настоятель сподівається, що будівництво завершиться вже через місяць. І впевнений, що в новій будівлі прихожан стане набагато більше.
Це буде свято для всього села, – посміхається отець Миколай. – Тому що багатьом людям дивно ходити молитися в звичайний будинок, не кажучи вже про вінчання. Люди звикли ходити в храм і хочуть в храм. Вони вже питають. Підходять до мене, дзвонять: батюшка, ми дуже раді за вас, будемо ходити, будемо допомагати, коли вже храм буде? Я розумію, що багатьом не комфортно в звичайному будинку. Але головне – люди в більшості залишилися вірними Української Православної Церкви.
До розмови підключається літня парафіянка Катерина. Каже, що добре пам’ятає радянські часи, і що тоді віруючим жилося легше, ніж зараз: начальство крізь пальці дивилося на тих, хто ходить до церкви людей. І підтверджує слова священика про те, що люди не хочуть ходити до храмів ПЦУ, а чекають відкриття Покровського храму.
З хрестом і тризубом
З Коло-Михайлівки їдемо з отцем Віктором до Стрижавки, на іншу сторону Південного Бугу. По дорозі проїжджаємо повз церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка, як і Покровська церква, в кінці 2018 року виявилась у ПЦУ. Як і в Коло-Михайлівці, храму тут два – тимчасовий в пристосованому приміщенні і ремонтується старовинний. Обидва замкнені, як і ворота церковного двору. На дзвіниці старовинного храму красується новий купол, увінчаний українським тризубом, з центрального зуба зростає хрест.
Замкнений на висячий замок і Миколаївський храм в Стрижавці, теж «добровільно» опинився в ПЦУ. І з Успенським, і з Миколаївським все відбувалося майже в точності, як з Покровським: священик поставив прихожан перед фактом, і ті пішли. Частина стала їздити на служби у Вінницю, благо недалеко, а решта тепер моляться у тимчасовому Успенському храмі УПЦ в центрі селища.
Фактично це храм-вагончик, невеликий, але красивий і зручний. Модульне храмове приміщення промислового виробництва. Отець Віктор розповідає, що церква ця з’явилася у парафії майже одночасно з його призначенням настоятелем, після Великодня 2019 року. До цього люди молилися під відкритим небом. Слава Богу, знайшлися меценати, подарували ділянку землі і вагончик. Прихід поступово збільшується (зараз приблизно 60 чоловік), і вагончик вже насилу вміщає тих, хто молиться на недільних службах, не кажучи вже про святкові. Тому отець Віктор з прихожанами зводить прибудову. Вона вже майже готова.
За словами отця Віктора, навіть ті парафіяни, які пішли в ПЦУ продовжують поступово повертатися. Рік тому прийшов Лев Петрович – 90-річний пономар, який більше 20 років допомагав раніше настоятелю і залишився з ним після переходу під Стамбул. Але потім все-таки повернувся в УПЦ.
Мене, як священика, вражає ця людина, – з розчуленням розповідає отець Віктор. – Ледве ходить, з паличкою, іноді без допомоги не може прийти в храм. Але ходить кожну службу. «Як же я залишу, а хто вам буде допомагати?» – каже. Прислуговує у вівтарі тихо, смиренно, і майже завжди у нього на очах сльози. Божий чоловік. І таких у нас багато.
«Московські попи» і пономар з АТО
У храмі застаємо декількох півчих – молодих жінок і чоловіків. Житель Стрижавки Сергій розповідає про події кінця 2018 року:
До того все було добре. Ми запитували священика щодо всіх цих подій з Варфоломієм, а він нам відповів: «Що начальство скаже, то і будемо робити». Я тоді тісно спілкувався з батюшкою, але не зрозумів його. Думав, що він щось інше вкладає в ці слова. Але після об’єднавчого собору батюшка перейшов на той бік. Ми були настільки все здивовані! Тому що на кожній службі він виступав проти Філарета, постійно підкреслював, що це розкольники, що з ними не можна мати справу, що розкол – тяжкий гріх тощо. І тут з’ясовується, що батюшка у нас прийняв іншу точку зору! Ми пробували з ним спілкуватися, хотіли пояснень, але почули, що це «безповоротний шлях». Тоді був Порошенко, все здавалося таким безповоротним… Пробували апелювати до канонів і церковної позиції, але… Якась стіна. До сих пір не можемо його зрозуміти. Хоча, слава Богу, більшість священиків нашої єпархії залишилися вірними і Господу, і нашої Церкви, не пішли на цю політику.
В православ’я Сергій перейшов з протестантизму в 1991 році. Він тоді був студентом і разом з друзями став цікавитися історією християнства і Церкви. Всією компанією і перейшли. Історична і канонічна підкованість Сергія відчувається і зараз – він сипле датами, цифрами, фактами. З опонентами дискутує більше в інтернеті, вважаючи це не просто спорами, а просвітницькою діяльністю.
Я бачу, як з боку ПЦУ людей обманюють, розповідають неправду! – гарячкує Сергій. – Нам розповідали знайомі, чиї родичі ходять в ПЦУ, як їм роздають спеціальні пропагандистські брошури, в яких обманюють і про історію Церкви, і про сучасну УПЦ: «гроші на Москву», «Патріарх благословляє війну» і так далі. А люди вірять, тому що вони не читають більше нічого!
Інші парафіяни і отець Віктор з сумом підтверджують: на піку протистояння доводилося терпіти всяке – і наклеп, і загрози і плювки слідом.
Спочатку дуже вороже деякі люди до нас ставилися, навіть не віталися, відводили погляди, але з часом пройшло, – розповідає священик. – Все залежить від пропаганди: чим менше її по телебаченню, тим швидше люди остигають. Людей сильно обманюють, вкладають [їм в голови] брехня, що ми – «московські попи», через свічки і пожертвування збираємо гроші на патрони … Хоча два сина однієї з наших парафіянок – учасники АТО. Один з них у мене пономарив, допомагав. І зараз, коли приїжджають звідти, теж приходить в храм, ми з ним нормально розмовляємо. Загалом, є нормальні люди, які не слухають пропаганду, а шукають Христа.
«До останнього не вірили, що храм можуть забрати»
У Бохониках все було не так, як в Стрижавці. Священик УПЦ не став переходити в ПЦУ і піддався атаці “активістів”. Активісти зрізали замки, захопили храм і навіть перекрили дорогу в село, щоб не допустити до храму нового архієрея УПЦ, тоді ще архієпископа Вінницького і Барського Варсонофія. Ну, а далі як по нотах: збір підписів за перехід в ПЦУ, збори територіальної (а не релігійної) громади, включаючи приїжджих міцних хлопців у військовій формі, голосування за перехід Іоанно-Богословського храму в ПЦУ з очікуваним результатом.
У Бохониках зупиняємося біля цього храму. Поруч з ним – флагштоки з прапорами України і села. Храм закритий. Місцеві жителі кажуть, що богослужіння в ньому проводяться не часто – може, раз на два тижні, а може, і рідше. Представник ПЦУ не встигає – за ним закріплені ще кілька храмів в районі, до того ж він військовий капелан, опікується розвідувальний батальйон на фронті. А гугл стверджує, що цей священик перейшов в «Київський патріархат» ще в 2017 році, за що був заборонений в служінні «за ухилення в розкол» тодішнім вінницьким митрополитом Симеоном – нинішнім “архієреєм” ПЦУ.
З березня 2019 року Іоанно-Богословська громада служить в пристосованому приміщенні колишньої школи. Саме тут громада колись і зародилася – будівлю передали в користування віруючим в 1994 році і богослужіння в ній тривали кілька років, поки люди будували новий храм. У 2019 храм відібрали, і парафіяни повернулися туди, де починали.
Анатолій Андрійович, учитель російської літератури на пенсії, прихожанин з 1997 року, староста парафії, розповідає про будівництво захопленого храму:
Я був серед тих, хто починав з нуля. Хрест на купол я встановлював. Це було моє життя і життя моєї сім’ї. Багато вклали ми в той храм. Зробили іконостас, ікони моя дочка привезла з Росії, зі Стрітенського монастиря. Престольне ікона там теж наша… Ми до останнього не вірили, що у нас можуть забрати храм. І не готувалися. Але ж могли б забрати цінне – престольне ікону, хрест різьблений, два Євангелія, кадила… Але цього не сталося. Тільки антимінс забрали. І люди, які були в тому храмі, перейшли сюди.
Літній пономар Василь Корнійович зітхає і каже, що навіть за радянської влади віруючим жилося легше, ніж зараз:
Коли відкрили церкву за законом, радянська влада нас навіть захищала, виставляла охорону в свята, щоб у якийсь бабусі не вкрали паску або яєчка. А зараз як виходить? Прийшли, розбомбили… Це ж ні в які рамки не вкладається! Коли ми служимо, а нам повідомляють, що через годину прийдуть забирати храм. Ми закінчили службу, стали збиратися, але забарилися. Приходять молодчики – чоловік двадцять, напідпитку. «Давайте ключі!» – мало не до бійки. Ледве випровадили. Але вони потім все одно свого домоглися.
«Світлий батюшка» і стеля, яка обвалюється
У цій будівлі не було служб більше дев’яти років, – розповідає прихожанка Ксенія. – А стіни і стеля в вівтарі залишилися чистими, білими. Таке відчуття, що Господь підготував нам все. І ми відразу стали служити. При тому, що ми втратили храм, період був дуже радісний. І зараз радісно за те, що приход зберігся… Ще більша радість – з нами почали вітатися люди. Ці два роки для них теж стали серйозним випробуванням. Вони не віталися, відверталися. А зараз вже розмовляють. Це, звичайно, здорово. Батюшка у нас такий світлий, а матушка радісна …
Отець Артемій родом з Вінниці, служив колись в сусідньому районі, потім – в Одеській єпархії, а в березні 2020 року був призначений на батьківщину, в Бохоники. На богослужіння їздить з Вінниці – приміщення для ночівлі священика в селі немає. Взагалі, тут немає багато чого, але аварійну будівлю колишньої школи, побудоване ще до революції, батюшка показує мені, немов палац, мало не з гордістю. Розповідає, скільки всього зроблено руками прихожан.
Насамперед їм довелося підшивати стелю – вона обвалилась майже відразу. Опалення в будівлі не було – придбали і встановили камін-буржуйку. Немає і електрики – це чи не найбільша проблема. Щоб можна було читати, у вівтарі і над кліросом встановили невеликі лампи, що живляться від сонячних батарей. Але світла в храмі все одно не вистачає, тому довелося навіть змінити графік богослужінь – вони тут починаються пізніше. Особливо важко доводиться взимку, на вечірніх службах – батарейок не вистачає. Через це і заняття недільної школи довелося взимку призупинити. А на святкові цілонічні Різдва і Великодня парафіяни приносять бензиновий генератор – і тоді храм освітлюється повністю.
Гнітюче враження справляє стан трапезній – стеля частинами вже обвалився і може впасти повністю. А в тій частині будівлі, де зберігаються дрова для печі, стіни руйнуються на очах, в буквальному сенсі слова.
«Спартанські умови», – посміхається отець Артемій. І ділиться надіями на новий храм – жертводавці обіцяли допомогти, зараз вирішується питання про виділення ділянки землі під будівництво. Мріє священик і про нову трапезній для приходу, і про кімнату для ночівлі священика, щоб бути ближче до пастви.
З 280-и священиків пішли 20, а 3 вже повернулись
Вінницьке єпархіальне управління теж втратило свою будівлю після переходу колишнього правлячого архієрея в ПЦУ. Зараз управління розмістилося в приміщенні православної школи при одному з храмів в центрі міста. Митрополита Варсонофія не було на місці, поговорити зі мною погодився секретар Вінницької єпархії архімандрит Аркадій (Сенчуківський).
За словами архімандрита Аркадія, до кінця 2018 року в Вінницькій єпархії було 280 священнослужителів. У ПЦУ разом з митрополитом Симеоном пішли 20: архімандрит, 16 протоієреїв, ієрей і два диякона. До теперішнього моменту три священики і диякон повернулися в лоно Української Православної Церкви. Прихильникам ПЦУ вдалося забрати у віруючих 28 храмів. Десять громад зберегли літургійне життя, ще дві – свою присутність в храмах, які юридично їм вже не належать.
Храми забиралися силами людей, далеких від Церкви, іноді навіть не православних і не віруючих, – розповідає отець Аркадій. – У той час існував жарт: «Я атеїст Київського патріархату». Тобто: «Я в Бога не вірю, але я люблю Україну, а все, що на Україні, має бути українським!». Нагло звинувачуючи нашу Церкву ( «ви московські, ви не українські, ви не любите свою Батьківщину»), ці люди на хвилі націоналізму забирали храми. Але ж націоналіст і віруюча людина – не одне й те саме. Забравши храм, невіруючий не стає віруючим. Храм тримається на віруючих людей, які живуть літургійним життям, ходять в храм, сповідаються, причащаються … А націоналісту потрібно не це. Йому потрібно поставити галочку: «Церква тепер наша». Вони зробили свою справу і пішли, а храм залишився порожнім …
Прихильники ПЦУ забрали храми, територію біля храмів, але вони не забрали людей. Люди залишилися з нами. І це дуже важливо. Громади зберігають свою літургійне життя, об’єднуються біля нових настоятелів. Шукають можливість побудови нового приміщення храму або тимчасово пристосовують якісь будівлі і живуть повноцінним літургійним життям. Тобто такі ситуації консолідують Церкву, очищають її, загартовують і вчать нас знаходити виходи, приймати правильні рішення.
А про тих, хто дав слабину і пішов в розкол, ми сумуємо і молимося, щоб Господь їм дав покаяння, щоб вони виправилися, відчули душею, де є Христос, а де Його немає. Щоб не загинули в гріху. І люди опам’яталися. З розколу повертаються іноді навіть ті, хто довго там був. Таких прикладів багато.
