Саме в розрізі українського розколу ми бачимо, що Вселенське православ’я намагаються змусити відступити від канонічного порядку, який десятки століть був наріжним каменем Церкви Христової, вважає політолог Андрій Відішенко.

«Загальновідомо, що в Православній церкві діє горизонтальна система прийняття рішень, подібна ж Ватикану яскраво виражена вертикаль на чолі з Папою Римським відсутня. Глава Православної церкви – Христос, а не Константинопольський патріарх чи будь-якої іншої предстоятель однієї з 15-ти Помісних церков. Юрисдикція Синоду Константинопольської патріархії не поширюється на інші Помісні церкви і обмежена єпархіями самої Константинопольської церкви, тому Константинопольська патріархія може відносно безболісно надати автокефалію тільки єпархії, безпосередньо входить в зону її канонічної юрисдикції.

Відкидаючи традиційне уявлення про становище Помісних церков, раніше загальноприйняте протягом століть у всіх 15-ти сестринських Помісних церквах, фанаріоти формують хибне уявлення про власну роль в Церкві Христовій. Запозичуючи у Ватикану модель ієрархії і управління, Константинопольський патріархат в односторонній формі лобіює перебудову Вселенської православної церкви за образом Римо-католицької церкви. Символічну першість честі фанаріоти намагаються трансформувати всупереч канонам в першість влади, щось на кшталт папської влади за формулою primus sine paribus, тобто “першого без рівних” зі вселенською юрисдикцією. Фанар намагається сформувати альтернативну еклезіологію, згідно з якою патріарх Константинопольський матиме особливий статус, права і повноваження в світовому православ’ї.

Ідеї ​​етнофілетизму, коли загальноцерковні інтереси приносяться в жертву національно-політичним, і просування концепції панеллінізма серед кліру напівзалежних церков грецької традиції (з аргументом про пріоритет греків у Вселенському православ’ї на противагу слов’янства) також грають важливу роль в цьому процесі. Таким чином, мова йде як про богословські, так і про політичні претензії фанариотов. Саме ці неканонічні претензії із суто політичних міркувань послідовно підтримує Державний департамент США.

Очевидно, що Вашингтон як зацікавлена ​​в поглибленні конфронтації між Помісними православними церквами сила не залишить надію зробити процес розколу Церкви незворотнім.

Безапеляційність підходу фанариотов і їх американських покровителів виключає можливість конструктивного діалогу і зараз вже можна свідчити, що процес навколо т. н. “української автокефалії” як складового елементу насильно запущеної зовнішніми силами “геополітізаціі” православ’я здатний зруйнувати єдність Вселенської апостольської православної церкви за лекалами Великої схизми 1054 року.

При цьому змушений зауважити, що в еклезіологічному плані ситуація на території України після т. зв. “Томосу” практично не змінилася. Неканонічним чином була створена неканонічна структура, а створити канонічну структуру неканонічним чином апріорі неможливо. Тому і сам підписаний в порушення канонів Православної церкви “Томос” в еклезіологічному сенсі не має будь-якої канонічної сили. Розкольницькі структури як були, так і залишилися розкольницькими з точки зору норм канонічного права, а канонічне православ’я в межах України продовжує виявляти виключно одна інституція в особі Української православної церкви, керованої її предстоятелем – Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм», – вважає політолог.